Що ж до останніх двох випадків, перший з них стався давно, а другий цими днями. Почну з давнішого. Кілька років тому в Портічі біля Геркуланума зупинився німець із Ганновера Йоганн Тітц. Він оселився в невеликому пансіонаті з гарним видом на Везувій, що зацікавило його, бо він видавав листівки, і серія з Везувієм входила в його плани. Зрештою, метою його подорожі було лікування, бо він змалку хворів на сінну астму. Німець так допався до сонячних ванн, що добряче попікся. Дерматолог у Неаполі заборонив йому бувати на сонці й був вражений обуренням пацієнта, переконаного, що він мусить загоряти й далі, якщо хоче позбутися астми. Так його буцімто запевняв лікар у Ганновері. Щоденно Тітц приймав грязі у невеличкому закладі неподалік від Геркуланума, до якого їздив власною машиною. Дев’ятого травня відчув себе погано — йому паморочилося в голові, — і він вирішив, що отруївся. Влаштував скандал господині за несвіжу рибу, якою та його нібито нагодувала, й на підставі цього не хотів сплатити рахунок. Врешті заплатив і виїхав. Господиня, взявшись після його від’їзду прибирати в кімнаті, виявила на стіні напис червоною тушшю «Мене тут убили». Фарба так просочила побілку, що інакше, як перефарбувавши стіни, ліквідувати її було неможливо, тож господиня подала скаргу на колишнього пожильця. А тим часом Тітц, їдучи на північ, неподалік від Мілана на прямій автостраді несподівано повернув ліворуч і, перетнувши газон, що розділяв трасу навпіл, помчав протилежною смугою назустріч рухові, не зважаючи на звукові й світлові сигнали, яких не шкодували водії. Дивовижна річ: таким чином він проїхав майже чотири кілометри, змушуючи до відчайдушних маневрів зустрічні машини. Дехто з водіїв згодом запевняв, що виникало таке враження, ніби в цьому русі він шукав «відповідної» машини, аби зіткнутися саме з нею. Великий міжміський фургон Інтертрансу, який став йому на дорозі, він об’їхав газоном, знову повернувшись на протилежну смугу, щоб, не проїхавши й кілометра, зіткнутися з малою «сімкою», якою їхало подружжя з дитиною. Лише дитина, зазнавши тяжкої травми, пережила катастрофу. Тітц, їдучи з незастебнутим ременем на великій швидкості, помер на місці. Преса ставила запитання, чи це не новий спосіб самогубства, коли приречений прагне потягти за собою на той світ ще й інших. Адже, зіткнувшись з автофургоном, Тітц, напевно, загинув би один, тому й не скористався з «нагоди». Коли довідались про події, що передували катастрофі, цей випадок було включено в досьє як безсумнівний. Виїхавши з Рима, Тітц зупинився біля станції техобслуговування, бо двигун слабо тягнув, і благав механіків терміново усунути дефект, бо за ним женеться «червоний бандит». Механіки подумали, що він жартує, але зрозуміли, що це не так, коли він пообіцяв їм по десять тисяч лір, якщо вони відремонтують двигун за п’ятнадцять хвилин, і дотримав слова. Більше того, коли він виплатив таку «премію» всім дев’ятьом механікам станції, вони подумали, що чоловік з глузду зсунувся. Його особи, може, й не встановили б, якби німець, виїжджаючи з майстерні, не зачепив однієї машини і не зупинився. Тому на станції записали його номер.
Натомість останній випадок стосується Артура Т. Адамса 11, який, зупинившись у неаполітанському готелі «Везувій», збирався три тижні приймати ванни, але за кілька днів покинув, бо з’ясувалося, що в нього алергія до сірки. Цей високий сорокадев’ятирічний чоловік був жвавий, зовні спокійний, але невдоволений життям: він разів з десять міняв професію. Був банківським службовцем, працівником «швидкої допомоги», продавав піаніно, заочно навчав бухгалтерії, дзюдо, а згодом карате, а ще охочіше вдавався до різних дивацтв. Отримав посвідчення парашутиста, був астрономом-любителем, рік нерегулярно видавав журнал під назвою «Артур Т. Адамс 11», в якому коментував справи, які його на той час цікавили. Журнал він друкував власним коштом і задурно розсилав кільком десяткам знайомих. Був членом безлічі товариств, починаючи з мисливського й кінчаючи товариством осіб, що хворіють на сінну лихоманку.
