Роман «Кінець Вічності» описує діяльність організації під назвою «Вічність», що існує поза часом. До її складу входять спеціально навчені і відібрані люди з різних століть, що дали обітницю безшлюбності. «Вічність» контролює подорожі в часі за допомогою так званих колодязів часу. Досягнувши певного рівня розвитку, наука вирішує завдання подорожі в часі за допомогою за допомоги використання колосальної енергії вибуху наднової зорі. Завдання організації, на чолі якої стоїть Рада Часів, є коректування долі людства, яке на своїй дорозі весь час скачується до самознищення. Суворі і аскетичні закони «Вічності» відлагоджені і ніколи не дають збоїв. Але одного дня молодий і геніальний Технік Харлак, зробивши одне з переміщень в часі, закохується в красиву дівчину Нойс з іншого століття. Харлак стає перед вибором — обов'язок і підпорядкування закону або особисте щастя? Його рішення може привести до парадоксів часу і навіть зникнення самої «Вічності».
Ендрю Харлан увійшов у капсулу. Вона була ідеально кругла й містилася всередині вертикальної шахти з нечастих вузьких штаб, які щільно облягали капсулу й тьмяно поблискували в непрозірному серпанку за шість футів над головою Харлана. Він увімкнув пульт управління й плавно натис на пусковий важіль.
Капсула не зворухнулася.
Харлан на інше й не сподівався. Він знав, що капсула й не повинна була рухатися — ні вгору, ні вниз, ні ліворуч, ні праворуч, ні вперед, ні назад. Однак проміжки між штабами мовби розтанули, перетворилися на сіру пелену, хоч і тверду на дотик, але все-таки нематеріальну. Харлан відчув холодок у шлунку, легке запаморочення й за цими ознаками збагнув, що капсула разом з ним і всім своїм спорядженням стрімко мчить у майбутнє крізь Вічність.
Він увійшов у капсулу в 575-му Сторіччі, куди два роки тому його призначили на роботу. Досі 575-е Сторіччя було найвіддаленішою точкою майбутнього, до якої йому доводилося подорожувати. Тепер він прямує в 2456-е Сторіччя.
За звичайних обставин він просто не повірив би, що таке можливе. Його рідне 95-е Сторіччя залишилося далеко в минулому. То було Сторіччя патріархальних звичаїв, у якому суворо заборонялася атомна енергія, дерево використовувалося як будівельний матеріал, а різноманітні напої експортувалися в найближчі Сторіччя в обмін на насіння конюшини. Хоча Харлан не був у 95-му Сторіччі відтоді як у свої п’ятнадцять років став Учнем і пройшов спеціальну підготовку, його не полишала туга за рідною «домівкою». Між 95-м Сторіччям, у якому він народився, і 2456-м пролягло майже двісті сорок тисяч років, а це неабияка відстань навіть для загартованого Вічного.
Атож, за звичайних обставин таке здалося б неймовірним.
Однак тепер у Харлана був не той настрій, щоб удаватися до абстрактних розумувань. Перфострічки немов поважчали в кишенях, а плани каменем налягли на серце. Думки Харлана скував страх, душу полонили тривога й збентеження.
Руки самі потяглися до пульта управління, відтак капсула зупинилася в потрібному Сторіччі.
Дивно, що Технік міг відчувати тривогу й хвилювання. Харлан згадав слова Наставника Ярроу: «Спокій для Техніка — понад усе. Здійснювана ним Зміна Реальності може відбитися на долях п’ятдесяти мільярдів людей. Мільйон, а то й більше з-поміж них можуть так змінитися, що їх доведеться сприймати як зовсім нові особистості. За цих умов емоційний характер стає перешкодою».
Намагаючись викинути з пам’яті сухий голос Наставника, Харлан різко мотнув головою. Тоді він і гадки не мав, що стане талановитим Техніком. І все-таки він хвилювався. Не за всіх п’ятдесят мільярдів людей, ні. Чого раптом його мають хвилювати долі п’ятдесяти мільярдів жителів Часу? Лише одна людина існувала для нього в усіх Сторіччях. Одна-однісінька.
Харлан помітив, що капсула зупинилась, але він на якусь хвилю затримався в ній, аби зібрати думки, опанувати себе, як і належить Технікові, і вийшов назовні. Капсула, що її він покинув, ясна річ, була вже не та, в яку він увійшов, — вона тепер складалася з інших атомів. Як і всіх Вічних, це не турбувало Харлана. То тільки Учні й новоприбульці до Вічності вбачають у подорожі в Часі щось містичне.
Він знову зупинився біля безмежно тонкої завіси, яка не була ні Простором, ні Часом і відділяла його зараз як від Вічності, так і від звичайного Часу.
По той бік завіси лежав зовсім невідомий йому Сектор Вічності. Звичайно, він дещо знав про цей Сектор із Часового Довідника. Та Довідник не замінить особистого враження, і Харлан внутрішньо готувався до будь-яких пригод та несподіванок.
Він настроїв прилади управління на вхід у Вічність (річ зовсім проста, набагато складніше було увійти в Час) і ступив крок уперед, крізь завісу. Нараз сліпуче світло вдарило в очі, він мимоволі примружився і прикрив повіки долонями.
Перед ним стояв якийсь чоловік. Спочатку Харлан, осліплений яскравим світлом, побачив тільки невиразні обриси його обличчя.
— Я Соціолог Кантор Вой, — сказав незнайомий. — А ви, здається, Технік Харлан?
Харлан кивнув головою.
— Побий його Час! — вигукнув він. — Невже ця ілюмінація не вимикається?
— Ви маєте на увазі молекулярні плівки? — поблажливим тоном запитав Кантор Вой, огледівшись довкола.
— Атож, — роздратовано відповів Харлан. Довідник згадував про них, але нічого не повідомляв про це скажене світло.
Харлан розумів, що його роздратування має свої причини. У 2456-му Сторіччі, як і в більшості інших Часів, цивілізація грунтувалася на використанні речовини. Отже, з самого початку Харлан мав підстави сподіватися на схожість цього Сторіччя з уже знайомим йому світом. Тут можна було не боятися зустріти незрозумілі (для людини, яка народилася в матеріальному сторіччі) енергетичні завихрення 300-го або силові поля 600-го. У 2456-му Сторіччі з речовини виготовлялося все — від стін до цвяхів.
