Враз ізза дерев, за десять кроків від Генріха, виїхав ще якийсь дворянин, якого принци досі не бачили. Генріх намагався угадати, хто він, як дворянин підняв свого капелюха, і Генріх упізнав віконта де Тюренна, одного з вождів протестантської партії, що був, як гадали, у Пуату.
Віконт насмілився навіть зробити головою знак, який означав:
— Їдьте.
Але Генріх, подивившись на байдуже обличчя і тьмяний погляд герцога д’Алансона, двічі чи тричі похитав головою, ніби йому щось давило в комірі камзола.
Відповідь була негативна. Віконт зрозумів, пришпорив коня і зник в гущавині.
В той самий момент гавкання собак почулося ближче, потім в кінці алеї пробіг кабан, за ним собаки, а потім, як пекельний мисливець, Карл IX, без капелюха, з рогом коло губів, трублячи так, що мало не розривались легені; за ним мчали три-чотири псарі. Таванн десь зник.
— Король! — скрикнув герцог д’Алансон і кинувся слідом.
Генріх, заспокоєний тим, що друзі були близько, подав їм знак не від’їздити далеко і під’їхав до дам.
— Ну, що? — сказала Маргарита, роблячи кілька кроків йому назустріч.
— Нічого, пані, — сказав Генріх, — ми полюємо на кабана.
— Та й все?
— Так, вітер повернув з учорашнього ранку в другий бік. Та ви, здається, пророкували, що так буде.
— Ці переміни вітру несприятливі для полювання, правда, пане? — спитала Маргарита.
— Так, — сказав Генріх, — це перевертає часом усі заздалегідь визначені наміри, і весь план доводиться переробляти.
В цю мить, швидко наближаючись, знову почулося гавкання собачої зграї, і якась безладна курява попередила мисливців бути обережними. Кожен підвів голову і нашорошив вуха.
Майже слідом за цим вискочив кабан і, замість того, щоб кинутись у ліс, помчав дорогою, простуючи до перехрестя, де зібралися дами, дворяни, що залицялись до них, і мисливці, що відбились від ловів.
За ним, мало не хапаючи його за щетину, бігло тридцять чи сорок найдужчих псів, а за собаками, кроків на двадцять позаду, король Карл без берета, без плаща, в подертому колючками вбранні, з кров’ю на обличчі й на руках.
З ним зосталось тільки один-два псарі.
Король віднімав ріг від рота тільки для того, щоб підцькувати псів, і переставав цькувати тільки для того, щоб знову взятись за ріг. Увесь світ зник сперед його очей. Коли б кінь його впав, він гукнув би, як Річард III: „Корону за коня!“
Але кінь, здавалося, був такий же запальний, як і його господар, копита його не торкалися землі і ніздрі дихали вогнем.
Кабан, пси, король промчали, як привид.
— Галлалі, галлалі! — гукав, пролітаючи, король і знову притуляв ріг до скривавлених губів.
За кілька кроків позад його мчали герцог д’Алансон і двоє псарів; в інших коні вибилися з сил, а декотрі розгубилися по дорозі.
Усі пустилися слідом за погонею, бо ясно було, що кабан не витримає довго.
Справді, хвилин через десять кабан звернув зі стежки і кинувся в ліс, але, вибігши на галявину, притулився до скелі і повернувся мордою до собак.
На поклики Карла, що примчав слідом за кабаном, зібрались усі мисливці.
З’їхались в найцікавіший момент полювання. Тварина, здавалося, зважилась на одчайдушну оборону. Собаки, розпалившись від тригодинної біганини, кинулись на неї з розлюченням, яке ще подвоювали поклики та прокльони города.
Усі мисливці стали колом, король трохи попереду, за ним герцог д’Алансон з аркебузою і Генріх з самим лише своїм простим мисливським ножем.
Герцог д’Алансон зняв аркебузу з крюка і запалив ґніт. Генріх спробував, як виймається ніж із піхви.
Герцог де Гіз, зневажаючи всі ці мисливські забавки, тримався з своїми дворянами осторонь.
Дами, зібравшись в один гурт, стояли групою окремо, як і гурток герцога де Гіза.
Усі стояли, втопивши очі в звіра, в тривожному чеканні.
Осторонь стояв псар, ледве стримуючи двох вдягнутих у кольчуги королівських меделянів[81]; вони, рикаючи і рвучись так, що, здавалося, от-от зірвуться з своїх ланцюгів, дожидались моменту, коли вони вчепляться в кабана.
Звір витворяв чудеса: зазнавши відразу нападу чотирьох десятків псів, що, гарчачи, огортали його, мов морський приплив, вкривали строкатим килимом, намагалися рвонути з усіх боків шаршаву шкіру з наїжаченою щетиною, він кожним ударом своїх іклів кидав на десяток футів угору собаку, і собака, падаючи з розпоротим животом і тягнучи за собою тельбухи, знову кидалась в колотнечу, а Карл, з розкуйовдженим волоссям, з палаючим зором, роздутими ніздрями, припавши до шиї свого коня, вкритого милом, шалено кричав.
Менш як за десять хвилин двадцять собак вибуло з бою.
— Догів! — крикнув Карл. — Догів!
На цей поклик псар скинув з крючка шворку, і два меделяни в кольчугах врізались в саму гущу колотнечі, все перевертаючи, розкидаючи, пробиваючи собі дорогу до звіра, і вхопили його кожен за вухо.
Кабан, відчувши, що його здолали, клацнув зубами від люті й болю.
— Браво, Дюрдан! Браво, Ріскту! — крикнув Карл. — Сміло, собаки! Рогатину! Рогатину!
— Чи не хочете мою аркебузу? — сказав герцог д’Алансон.
— Ні, — крикнув король, — яка втіха з кулі, коли не відчуваєш, як вона входить в тіло! А як входить рогатина, відчуваєш. Рогатину! Рогатину!
