Тепер, якщо читачеві цікаво довідатись, чому пана де Ла Моля не прийняв король Наварський, чому де Коконна не бачив пана де Гіза, і, нарешті, чому обидва вони, замість вечеряти в Луврі фазанами, куріпками та козулями, вдовольнилися в готелі „À la Belle-Étoile“ яєшнею з салом, нехай вернеться з нами до старого королівського палацу і піде слідом за Маргаритою Наварською, яку де Ла Моль упустив з очей при вході до великої галереї.
У той час, як Маргарита йшла вниз сходами, герцог де Гіз, з яким вона не бачилася з ночі свого одруження, був у кабінеті короля. Сходи, якими спускалась Маргарита, кінчались виходом. Кабінет, де був пан де Гіз, мав двері. І ці двері і вихід вели в коридор, а коридор — до покоїв королеви-матері Катерини де Медічі.
Катерина де Медічі була сама і сиділа коло стола, спершись ліктем на розгорнутий часословець, а голову поклавши на руку, ще й досі надзвичайно гарну, завдяки косметичним засобам флорентійця Рене, який виконував при королеві-матері подвійний обов’язок — парфумера і отруйника.
Удова Генріха II була в траурі, якого вона не скидала від смерті свого чоловіка. Тепер вона мала років п’ятдесят два-три і зберегла, завдяки свіжій повноті своїй, риси першої молодості. І покої і вбрання її мали Характер, відповідний до її вдовиного стану. Усе тут було темне: тканини, стіни, меблі. Тільки над балдахіном, що покривав королівське крісло, де в цю хвилину спала улюбленця королеви-матері — маленька левретка, подарованій зятем її Генріхом Наварським і названа міфологічним ім’ям Феби[28], — видно було живе зображення райдуги, а навколо неї девіз короля Франциска I грецькою мовою: „Фос ферей е де кай айтзен“, що означало: вона приносить світло і ясність.
Раптом, у хвилину, коли королева-мати, здавалось, заглиблена була в якусь думку, що викликала на її підведених карміном устах мляву і повну нерішучості усмішку, чоловік відчинив двері, підняв килим і, висунувши зза нього своє бліде обличчя, сказав:
— Справа погана.
Катерина підвела голову і пізнала герцога де Гіза.
— Як, погана? — відповіла вона. — Що хочете сказати ви, Генріх?
— Я хочу сказати, що король більше, ніж будь-коли, закоханий у своїх клятих гугенотів і що коли ми чекатимемо його дозволу на велику справу, ми прочекаємо ще довго, а може й довіку.
— Що трапилось? — спитала Катерина, зберігаючи звичайний спокій на своєму обличчі, якому вона так добре вміла, коли треба, надавати найпротилежніших виразів.
— А те, що тільки що, уже в двадцятий раз, я заговорив з його величністю, щоб довідатись, чи довго ще терпіти нам ті вихватки, які дозволяють собі з приводу поранення їх адмірала його одновірці.
— І що ж відповів вам мій син?
— Він відповів: „Пане герцог, народ має підозру на вас, що це з вашої вини зроблено замах на другого батька мого, адмірала; обороняйтесь, як хочете. Якщо мене образять, я обороню себе сам...“ — при цих словах він повернувся до мене спиною і пішов годувати своїх собак.
— І ви не зробили спроби затримати його?
— Зробив. Але він відповів мені тоном, який ви добре знаєте, глянувши на мене властивим тільки йому поглядом: „Пане герцог, мої собаки голодні, і заради людей я не примушу їх дожидатись...“ П£>це я й прийшов сповістити вас.
— І ви добре зробили, — сказала королева-мати.
— Але що ж робити?
— Спробувати останній спосіб.
— Хто ж його спробує?
— Я. Король сам?
— Ні. У нього де Таванн.
— Почекайте мене тут. Або краще йдіть за мною здалека.
Катерина підвелась і пішла до кімнати, де лежали на турецьких килимах та бархатних подушках улюблені хорти короля. На вроблених у стіну сідлах сиділо два чи три соколи і маленька соя, з якою Карл IX бавився, полюючи на пташок у садах Лувра та Тюїльрі, який тоді почали будувати.
Дорогою королева-мати зробила обличчя блідим і повним смутку і по щоці пустила останню чи, краще сказати, першу сльозу. Вона тихенько підійшла до Карла IX, що роздавав своїм собакам шматки паштету, нарізаного рівними порціями.
— Сину! — сказала Катерина з таким майстерно удаваним тремтінням у голосі, що король теж здригнувся.
— Що вам, пані? — сказав король, повертаючись швидко до неї.
— Я хочу, сину, — сказала Катерина, — прохати вас дозволити мені поїхати в якийсь ваш замок: мені однаково який, аби він був далеко від Парижа.
— Чого це, пані? — спитав Карл IX, пильно дивлячись на матір скляним своїм поглядом, який в певних випадках ставав проникливим.
— Бо щодня я зазнаю нових образ від гугенотів, ще сьогодні протестанти загрожували вам у вашому Луврі, і я не хочу більше бачити таких вихваток.
— Але, мамо, — сказав Карл IX переконливим тоном, — хотіли ж убити їхнього адмірала. Підлий вбивця вбив уже у цих бідолах відважного де Муї. Згинь життя моє, мамо, треба ж, щоб було правосуддя в моєму королівстві.
— О, не турбуйтесь, сину, — сказала Катерина, — правосуддя їм не забракне, бо коли ви їм відмовите, вони знайдуть його собі самі, помстившись сьогодні на де Гізі, завтра на мені, потім на вас.
— О, пані! — сказав Карл IX, вперше допустивши вираз сумніву в тоні голосу. — Ви думаєте?
