В ці дні, як кажуть, він перевершив самого себе, мабуть, аршинів на десять. Спочатку все йшло тихо, мирно, доки він не натрапив на першу жилу, доки не намацав першу жовто-зелену грудку. І з цієї миті він перетворився на живу геометричну прогресію. Друга жила розпалила його вчетверо більше і так далі, поки він не став схожий на невгамовну, несамовиту стихійну силу, що не знає ні сну, ні відпочинку.
Рив землю — і не до присмерку, а до справжньої, безпросвітної ночі. Тоді розкладав багаття і при його світлі упорядковував свої проби, нумерував їх, записував у блокнот. Заставляв мене називати точні координати кожного місця, де ми знаходили руду. Від ранньої зорі до пізньої ночі він лічив і перелічував градуси та кути, креслив ескізи й карти, наносячи на них пласти і схили, а коли засинав, з його уст сипались цифри і формули. І сон у нього був не сон, а кошмар. Правду кажу тобі: вранці я вставав з почуттям людини, яка повинна вирушати в безконечні мандри по всіх колах пекла.
Прошу тебе, май на увазі й інше. Сухої їжі вистачило тільки на три дні. В навколишніх селах ми без особливих труднощів дістали собі провізію. На третій день він сказав мені: потерпи, завтра ми повинні зробити ще це. На четвертий — те. Ввечері він навіть не їв, віддаючи все, що лишилось, мені. П'ятий і шостий день ми просиділи на сухарях та воді.
Тепер я питаю себе: навіщо він так несамовито працював у ті дні? Що то був за божевільний поєдинок з часом? Вилю Власев розрахував строк дуже економко: чотирнадцять днів. А ми завершили дослідження і картографування району за сім. В останній вечір я спитав його:
— Ну хіба такі темпи не божевільні? Ти що? Жити тобі набридло, чи що?
А він мовчав і мовчав, якось сумно посміхаючись.
— Якщо тобі тяжко, — то лишайся тут, — сказав зрештою. — Або повертайся в табір. Я, — каже, — і сам справлюсь з ескізами. Як хочеш, я не примушую тебе!
Ось так мені говорив. А обличчя змучене, витягнуте. Він немов старів щодня на кілька років. Тільки очі блищали, палаючи, ніби в лихоманці.
Як його залишити? Адже і я маю якусь гідність? Серджусь на нього, аж лаятись хочеться, і в той же час шкодую. Таке складне почуття, що не можна й уявити.
Ось так було.
На сьомий день в обід ми закінчили дослідження. Доводилось тобі взнати справжню радість? Я до того ще ніколи нічого подібного не відчував. Ту радість, яку я переживав, коли ми вирушили назад до табору, не можна описати словами. То була не радість, а якесь дике почуття, ніби я хильнув чистого спирту. Ти пив коли чистий спирт? Це такий напій!..
Андрій — подумай тільки! — взяв на плечі свій рюкзак, та ще й мій. Мій рюкзак був доверху набитий камінням. А я вже й так ледве плентався, — звідки в мене сили нести його?
Ми зробили зупинку на тому місці, де Андрій сховав провізію лаборантки. Все було ціле. Тільки бісквіти були з'їдені до крихітки. Мабуть, степовими мишами. Ех, якби тоді побачила моя жінка, як я загрібав просто пальцями варення! Справжнісінький тобі готтентот! Б'юсь об заклад, вона б нізащо не вийшла за мене заміж.
Ото запихаюсь я, очі блищать від блаженства, а мій герой з'їв ліниво один-два кусочки цукру, ніби щойно встав з-за новорічного столу. Потім сів на пеньок і старанно поголився.
Коли ми вже наближались до табору, я відчув, як щось кольнуло мені в шлунку. Голова в мене пішла обертом, я передав папери Андрію, через силу доплентався до палатки і, як був, одягнений впав ниць на ковдру. Все потонуло в страшній імлі».
Тепер ви дозвольте мені самому продовжити оповідання, хоч я і розумію, що це дуже незручно, — адже вся моя розповідь, по суті — переказ того, що я чув від інших людей, свідків і учасників цієї цікавої історії.
Як я вам уже казав, у таборі бригади, крім сторожа з села Цвят і цигана, що доглядав мулів, лишились тільки Вилю Власев та лаборантка Рашеєва. Ви помилитесь, якщо подумаєте, що ці люди тільки й знали, що спати і проводити час в пустих розмовах та прогулянках по околицях. Можна з певністю сказати, що вони виконували свою роботу не менш сумлінно, ніж інші члени бригади.
Вилю Власев вставав рано, інколи ще перед сходом сонця, відламував кілька шматків черствого хліба, брав ящик і сідав на низенького мула Мілчо. Міцно обхопивши руками його волохату шию, він погойдувався на його спині. Коли словами, коли ціпком поганяв він мула до тих місць, де працювали геологи, і, орієнтуючись без компаса, завжди знаходив потрібне місце в одноманітному, густому й рівному лісі, без доріг і стежок. Перевіряв роботу, давав поради, потім складав у бесаги зібрані проби, прикріплював їх до мулячого сідла і о четвертій годині дня повертався в табір. Лаборантка Рашеєва приймала від Власева проби і одразу ж бралась до діла. Вона робила аналізи, описи. Терези, лупи, мікроскоп, спиртівки, скляні пробірки, — все включалося в дію, щоб відкрити істину — тобто наявність металу і процент цього металу в гладеньких грудках руди.
