— Слухайте, діти, — сказав він. — Я пропоную добиратись до геологічної партії. Ми, десенемісти, повинні завжди цікавитись наукою і допомагати дослідникам. Я залишусь там довше, а ви побудете день-два і повернетесь. В такому разі тітка не заперечуватиме і відпустить Теменужку.
— Гаразд, — погодився я. — А копальня? Невже ми не спробуємо розгадати її загадки?
Я міг би далі розвинути свою теорію про можливість натрапити на сліди Спартака, але він махнув рукою:
— Годі. Наша стратегічна мета — бригада. Ця мета благородна, і я певен, що тітка не зможе прогнати нас. Буде заперечувати — ми скажемо, що вона мислить не по-громадському, і вона здасться. А про рудник — ні слова. Адже, правду кажучи, нема ніякої рації говорити їй про це. Рудник — це деталь тактична. По дорозі до бригади ми зайдемо туди і дізнаємось, чи може він бути цінним як туристський об'єкт.
— Чудово! — вигукнула Теменужка і, сплеснувши в долоні, обняла й поцілувала корову. Яка була потреба обнімати тварину, цілувати її і який зв'язок мав цей сентиментальний жест з планом Радана, — мені було незрозуміло.
— Слухайте, — вів далі Радан. — Треба запастись харчами на два дні. Нам необхідні клапті вовни для факелів. Теменужка візьме на себе клопіт забезпечити нас цими клаптями. Крім того, ми дамо їй гроші, і вона купить у сільмазі два-три літри гасу. От і все. А зараз вперед, до тітки, — вона перший бастіон!
Цей бастіон виявився набагато легше подоланим, ніж ми гадали. Почувши про наш задум, тітка ласкаво всміхнулась і сказала, закачавши рукава:
— Добре надумали. У нас там є своя людина при інженерах. — Вона звернулась до Теменужки: — Твого дядька Лазаря двоюрідний брат — Стаменко, чуєш? Пам'ятаєш його? Коли ти з батьком приходила позаторік, він водив тебе на ярмарок в Новоречене. Пригадуєш?
— Ах, пригадала! — защебетала Теменужка. — Бай Стаменко. Як же! Пам'ятаю.
— Він, він, — кивала, всміхаючись, тітка. — Зараз він служить в ТКЗГ [трудові кооперативні землеробські господарства] сторожем, але голова послав його з бригадою.
Вона підв'язалась рушником і, нахилившись над коритом, насипала туди чистого й білого, як крейда, борошна.
— Ось я швиденько приготую солодку перепічку. А Стаменкові перекажіть, хай скоріше повертається, бо нікому стерегти склад. То не склад, а чудасія! Навіть на замок замкнутий, а в стінах такі щілини, що боронь боже! Тільки той, хто не захоче, не залізе туди.
Ми обіцяли тітці, що приведемо з собою цього Стаменка.
Наближався час обіду, коли ми добралися до місця нашої ночівлі.
Радан вирізав три палки, обмотав кінці клаптями, і факели були готові. Ми обережно спустились у яму. Я робив усе, щоб чимсь допомогти Теменужці і, очевидно, тому полетів вниз. Я, мабуть, добре подряпався б, якби Радан не притримав мене.
І от ми пройшли через круглий отвір. І зразу ж нас огорнула вогка прохолода. Ми опинились у похмурому кам'яному коридорі, завширшки до трьох кроків і досить високому, так що голови нахиляти не доводилось.
— Запалити факели? — пошепки запитала Теменужка.
— Іще видно, — відповів Радан.
Так ми пройшли до двадцяти кроків. Сутінки згустились, ставало дедалі темніше. Нарешті ми запалили факели. На сірих кам'яних стінах заграли червоні відблиски, і серед цих відблисків рухались наші чорні силуети, наче живі картинки, намальовані тушшю.
— Чи близько сталактити? — запитала Теменужка.
— Ага, — заспокоїв її Радан. — Через годину-дві, може, й натрапимо.
Ми пройшли ще десять кроків і зупинились. Тут галерея звужувалась і круто повертала праворуч. Ми увійшли в якусь заглибину у формі циліндра і відразу відчули під ногами схил.
— Починається спуск, — промовив Радан.
Він пішов попереду, Теменужка за ним, я позаду.
Зараз стіни не були рівними. З усіх боків стирчало гостре каміння — сіре, червоне і якогось дивовижного жовтуватого кольору.
— Це схоже на справжню печеру, — сказала Теменужка. — Я ще не була в печерах, але уявляла їх собі саме такими. На скільки метрів ми заглибились під землю, як ви гадаєте? — запитала вона.
Я хотів сказати їй, що ми ще тільки почали свою підземну подорож, як Радан раптом застиг на місці.
— Ану, підійдіть ближче, — поманив він нас.
Ми наблизились. Навіть притулились до нього.
— Що ви бачите напроти?
— Каміння, — прошепотіла Теменужка.
— Граніт, — відповів я.
— Погано бачите, — зітхнув Радан. — Ви тільки гав ловите і нічого не бачите. — Він простягнув руку. — Гляньте сюди. Що це?
— Вірьовочка! — вигукнула Теменужка.
Вона вигукнула так, ніби помітила там хтозна-яке чудо, а не звичайний мотузок.
Ми мовчки дивились на кінчик ґноту, що звисав із щілини в скелі і нагадував обрубаний мишачий хвіст.
Радан підморгнув мені:
— Може, це Спартак зав'язував тут свою сандалю, ану подивись!
Я простягнув руку, але він раптом вдарив по ній.
— Це кінець бікфордового шнура. Бікфордового шнура, — підкреслив він.
Я мовчав. Хай буде кусок шнура. Але за що він вдарив мене по руці?
Доки я придумував, що йому сказати, він став навколішки і почав заглядати за каміння.
— Ага, ага! — тихенько вигукував він. — Ану, нахиліться, діти. Що це?
