Козацька помста полностью

Хоч би ви й знали Красноставці на правобережній Україні, то вони тепер не те, що в давнину. Тепер усе на світі перемінилося, переіначилось, а з колишніх Красноставців тільки й слави, що став великий, розлогий зостався та й той став не такий тепер, як колись-то, не та й глибина. Здебільшого комишем поріс, а то й висох зовсім.

В давнину тут було інакше. Став був ширший і більший, а вся околиця поросла старим дубовим лісом з великими та глибокими балками, в яких могло кілька сотень людей враз із кіньми сховатись. За ставом стояв тут в давнину пишний кам’яний замок пана Овруцького. Замок оточений високим муром та глибоким ровом, а з того боку, де не було ставу, звідкіля запливала вода в той рів. У тім красноставецкім лісі починається наше оповідання. Проте красноставчане, хоч і саме село не на тім місці стоїть, добре тямлять. Столітні діди показують своїм малим правнукам те місце, де стояв панський замок. Оповідають, що зостались там ще глибокі темні муровані льохи, а в них скарби заховані, та ніхто б не зважився їх шукати, бо пильнує їх якась нечиста сила. Красноставчане обминають з острахом те місце, поросле буряним і терниною, а кому вже пильна потреба туди переходити, то хреститься, хоч би й у день. Є й такі люди в Красноставцях, що чули в сій замковій руїні серед бурливої ночі пекельні стогони, крики та зойки, наче-б кого мучили. Говорять, що це душі замучених людей так голосять, та хіба що не за собою, а за тим паном, що тут у давнину жив та людей катував.

Та цур йому й пек! Дух святий при нас хрещених! А ми вертаймо в ту давню давнину, яких три сотні літ від нас, в ті страшні часи народного одчаю й лютого гніву на панів-гнобителів, в часи нашої славної козаччини.

Було се одної літньої ночі. Місяць уже запав, блищали тільки на блакитному небі ясні зорі, неначе хто дукати розсипав. На дворі було тихо, навіть вітрець не дув. Навіть нічна птиця заснула.

Малою доріжкою красноставчанського лісу їхало двоє козаків і стиха між собою розмовляли.

— Так ти, Карпе, справді не знаєш, якою смертю твій покійний батько загинув?

— Не знаю. Як мені се знати? Тоді я ще дитиною був, тай то ще не діждав кінця його кончини, бо мусів утікати від панського гніву. Я тільки це тямлю, що того страшного дня вернувся покійний батько з замку якийсь не свій. Був знеможений, лице подряпане, блідий, з скаліченою рукою, з якої кров ішла. Мама питає:

— Що тобі, Петре, таке приключилося?

— Нічого, — каже, — пригоду з конем мав. Чортівський кінь трохи мене не роздавив. Не міг мене з сідла скинути, так упав враз зі мною на землю, потовк мене, притолочив. Я ледве видобувсь з-під нього, кости собі намняв та руку скалічив…

— Дати тобі їсти? — питає мама…

— Чогось не хочеться.

І сів батько кінець стола, спер голову на руки й чогось важко задумався. А я сиджу біля печі на землі, та дивлюсь на батька. Мені жаль стало, що батько не взяв мене на коліна, не погрався зо мною, навіть не глянув сим разом на мене. Та не було мені часу заплакати, бо в сій хвилі зчинився під нашою хатою якийсь гамір.

Мама глянула крізь віконце, та тільки руками сплеснула, мов нежива стала.

— Ох, лишенько, панські гайдуки йдуть.

А в нас, коли було хто кликне: „Панські гайдуки йдуть у хату“, то те саме, як би сказав: „Татари йдуть“.

Батько прокинувся з задуми й підвів голову.

Увійшли гайдуки в хату, вхопили, мов чортяки, мого батька та й вивели. Батько, мов неживий, не оборонявся. Мама стала голосити та не давати. Її потягнув гайдук нагайкою по плечах, аж кров крізь сорочку виступила, а другий штовхнув кулаком у груди. Вона впала на землю, а батька повели на замок. Я страх налякався й увесь задубів.

За батьком побігла й мама, а я став плакати. За якийсь час убігає в хату Прокіп Верета, побратим мого батька, а мій хрещений батько, й ухопив мене на руки.