Зачинив знов ворота, а тоді провів козаків поза хату, де стояла стайня.
— Ось тут проведіть ваших коней, а самих у хату просимо. — Козаки позлізали з коней, підпустили попруги від сідла й повели навпомацки в стайню та поприпинали до жолоба.
— Ви коней розсідлайте — до рана може вам тут бути безпечно — я зараз коням сіна підкину.
Як з тим упорались, повів козаків у хату й застукав легко в віконце. В хаті заворушились, заговорили якісь голоси; скрипнув засув, відчинились двері, й козаки ввійшли туди.
— А се хто? — питав якийсь старечий голос, бо зараз закахикав.
— То я тату, — гостей Бог прислав, діло до тебе є.
Заблисли іскри від кресива, роздули вогонь, і заблимав каганець. За той час Веретенко прислонював свитою віконце. До козаків приступив старий, сивий чоловік з каганцем і став до їх пильно придивлятися.
— Не вже-ж запорожці? — давно не бачив.
— Здоров був, батьку, чолом тобі б’ємо…
— Здорові будьте, панове товариство — просимо гостей сідати… А ну, Ганю, вставай, та гостей приймай, — гукав старий за піч, де спала невістка…
— А хіба-ж я сплю? — озивається від печі Ганя. — Хіба-ж не я двері відчинила?
— Ну, гаразд, гостей нагодувати слід…
— Не пізнаєш мене, батьку? — питає м’яким голосом Карпо.
Старий став ще пильніше приглядатися до Карпа.
— Мої старечі очі вже не добачають. — Мабуть, уже давно тебе не бачив, коли й по голосу не пізнаю… Хто ти будеш?
— Твій хрещеник Карпо…
— Кожухів син? — скрикнув старий. — Моя дитино люба! — Дай тебе обійму. — Боже, таке мале було, на руках носив, а тепер козак, мов дуб… Добре, що ти приїхав, а то й не застав би. Мені вмирати пора… Ти звідкіля?
— З Запорожжя, прямісінько з Січи… Приїхав тебе провідати, батьковій могилі вклонитися та з паном розплатитися, коли ще живий вражий син.
— Тихше! Враг його не взяв, здоровий та товстий, мов кабан… Та коли вас лише двоє, то про розплату й не думай, а гляди, щоб перед зорею й духу вашого не було. Тікай звідсіля та подалі. Тут запорожців на палі садовлять, коли вистежать та піймають…
— Втечемо, як буде треба…
— Та про те опісля — ви голодні, та й відпочити треба.
— Ну, Ганю, чому ти, наче-б нічого?
Ганя накрила стіл, поставила пляшку з горілкою, миску з варениками, хліб, кашу…
— Не великі у нас достатки, — говорив Верета, лізучи на свою лежанку, — та чім хата багата… На ліпше не спроможемося, хіба на пісну страву.
Усю нашу працю пан забирає.
Козаки посідали за стіл і уминали вареники, дарма що пісні.
— Чи вас не спостеріг хто, як сюди в’їздили? — питав старий.
— Хіба що сей чоловік, — каже Карпо, вказуючи на Веретенка.
— Се мій син Максим.
— Ти пам’ятаєш, Максиме, Петра Кожуха, що під панськими киями душу віддав?
— Чому не пам’ятаю?
— Здоров, Максиме, каже Карпо, простягаючи йому руку, — мого побратима, ось сього — теж Максимом кличуть… Та чого ви з біса вуса попідтинали? Аж смішно, питає Карпо, підкручуючи бадьоро свого чорного вусика…
— Не смійся, Карпе, — так пан звелів. Усі красноставчане вуса стрижуть, а як ні, то гайдук висмикує. Пан каже, що довгих вусів не можна носити, бо не зможе тоді відріжнити свого підданця від гайдамаки…
— Кумедний ваш пан… Далі звелить вам вуха та носи обрізувати…
— До сього не дуже далеко… Та як би воно не було, а вам перед зорею втікати треба…
— А хіба-ж що?
— Хіба-ж я тобі не казав, що як хто з дворні вас вгледить, то не вийти вам звідсіля живими. Наш пан на запорожців, мов пес, лютий. Він боїться бунту, боїться втікачів на Запорожжя. А народ такий прибитий, що на ніщо не спроможеться сам від себе. Досить буде, коли ваш кінь фиркне або зарже, то влетять сюди непрохані гості, вас на кіл, а мене під киї…
— А у вас коней нема?
— Нема, ми волами робимо та й їздимо. На коні міг би хто втекти до козаків, тому-то пан і коней заборонив мужикам держати…
— Тьфу! на його голову. Та нам, батьку, ніяк не можна завтра відіздити. Не на те ми сюди приїхали. Тут де-небудь сховаємося в лісі, а коли доконаємо свого, тоді й поїдемо. Небезпеки ми не боїмось, на те ми й запорожці. У нас ціле життя — одна небезпека. Ми звикли до неї, як до сонця, і на небезпеку не зважаємо… Та коли ми вже, при божій помочи, потрапили до твоєї хати, так розкажи мені, будь ласка, усе до чиста, що з моїм батьком, з мамою було?
— Довго-б воно розказувати, та коли раді слухати, то лягайте спочити, а я розказуватиму, поки заснете…
— Слухаючи такого не заснеш, — каже Карпо.
Постелили козакам соломи серед хати. Вони полягали та закурили люльки, а старий Верета почав казати:
— Батько теперішнього пана — пан Овруцький — заснував слободу Красноставці, закликав сюди людей, пообіцявши великі полекші на тридцять літ.
