— Яке тобі діло до чортового сина? Коли тобі не подобається, так геть до самого біса, а його синові дай спокій! — гукнув на них збоку з-поза скелі якийсь сильний голос.
Козаки поглянули туди. З-поза скелі виходив старезний, сивий дід з рушницею в руці… Він був в одній сорочці, в постолах, оперезаний мотузком. Сорочка на грудях розіп’ята, без шапки. За поясом стирчав довгий ніж.
— Здоров був, діду! — гукнув Карпо, — не гнівайся, будь ласка, не хотіли тебе образити… От так вихопилося негарне слово, а ти вибач.
— Хто ви в біса будете?
— А вже-ж що запорожці. Знати птицю по піррю…
— Чого ви сюди забилися?
— Овва! ти бо справді сердишся та й у гості не приймаєш. Та, бач, нам скрутна година. Хоч не хоч, а не підемо звідси, хоч палицею бий…
— По тобі й по звичаю бачу, що ви добрі люди. Я вже давно знаю, що ви в балку мою заїхали. Та коли-б ви були не заспівали козацької пісні, то вже-б і не жили. Я дуже стережусь непроханих гостей… Ну, тепер, здорові будьте, панове товариство, просимо гостей у хату.
Старий зійшов униз, наблизився й руку їм подав.
Козаки позлазили з коней.
— Добичу везете? — питає Охрім, показуючи на хлопця.
— Вовченя піймали та треба його уговкати. Де-ж твій зімовник, діду?
— Ходіть, то й покажу.
Охрім пішов попереду. Тут дно балки ширшало. Стояли тут грядки з яриною, овочеві дерева, пасіка. З-за гори місяць показався. Стало ясно, й усе було видно. Старий завернув у бік, відчинив малі плетені ворота й впустив туди козаків. Зараз же вискочили два великі, мов вовки, пси. Стали біля діда лащитися, а тоді обнюхали козаків і теж помахали хвостами.
— Бачу, що ви добрі, свої люди, коли мої пси на вас не гавкають… То мудра тварина, зараз занюшить козацьку душу. Коли-б так сюди попав пан, або жид, або татарин, так на шматки розірвали-б.
Наблизилися до хати. Та то не була хата, а велика камінна печера, до якої старий Охрім приставив двері й у середині причепурив. Козаки ввійшли за старим у середину й він засвітив каганець.
Карпо роздивлявся. Була се простора висока печера з рівним глиняним помостом. З одного боку в стіні видовбана піч, на якій догорав огонь. Від того блимало світло по стінах, малюючи невиразні чудовижні взори, які то повставали, то зникали, пересувались з місця на місце.
Дим з тої печери виходив якоюсь щілиною на двір. Навпроти входових дверей стояла якась щілина, заткана дошками. Були се двері до льоху. Карпо не міг при світлі гаразд роздивитись відразу. Він держав на руках хлопця й не знав, де його діти.
— Будь ласка, діду, чи нема в тебе чого з’їсти, бо ми страх голодні, й для дитини-б дечого.
— Зараз зварю козячого молока, а для вас зараз вечеря буде.
Старий пішов з каганцем поза піч до якихсь дверей. Там була невеличка печера з лежанкою, вкритою кожухами. Він покликав туди Карпа.
— Ось тут поклади дитину та зроби біля його, що треба. Карпо поклав хлопця на лежанку й розгорнув з кожуха. Хлопець був мокрий. Він уже прокинувся та дививсь на все з острахом, не розуміючи, що з ним робиться.
Карпо став обережно роздягати його до гола з мокрої одежи.
— Я тобі зараз, Остапику, одежу просушу при огні. Поки що ти полеж так, а коли-б тобі холодно було, то накрийсь кожухом.
— Я хочу до мого покою.
— Тут нема, дитинко, твого покою, пожди до завтра…
— А я хочу! Занеси мене зараз до мами.
— І мами тут нема, а тепер і ніч, і далеко їхати.
— Зараз до мами мене занеси, — сердився хлопець, — а то я поскаржуся батькові, й він звелить тебе побити.
Хлопцеві здавалося, що то хтось з слуг коло його порається.
Карпо передав мокру одежу Максимові, щоб той просушив її при огні.
За той час приніс старий Охрім кухоль теплого козячого молока.
Хлопець узяв кухоль в руки й став жадно пити молоко.
— Добре молоко? — питає старий.
— Не добре, воно смерділо. Завтра мені такого не давай.
— У мене, дитино, іншого нема…
— То завези мене зараз до мами…
— Тепер не можна — ніч, у лісі вовки бувають. Можуть тебе з’їсти.
Хлопець почав плакати. Його вдягли в просушену одежину й поклали спати. Він довго ще хлипав, поки заснув утомлений.
Старий узяв каганець і ввійшов до першої печери. Він поставив на столі борщу з рибою, паляницю, меду…
По вечері вийшли на двір. Ніч була прегарна. На блакитному небі світив великий місяць. Усюди було тихо, лиш соловейко в садку аж заходився, так виспівував. В воздусі пахло від розквітлої садовини, що, мов снігом, вкрилася білим цвітом. Дерева кидали дивовижні тіни на мураву.
Чарівна українська ніч!
Старий виніс кілька кожухів і розіслав на землі під роскішною черешнею.
— Ну й козаки з нас! — крикнув Карпо. — А де-ж наші коні?
— Не журись про коней, їм добре й безпечно. Он там пасуться поприпинані.
— А не бував тут часом вовка?
— Буває й вовк, та в мене добрі собаки. Здалека його почують та розірвуть на шматки. Сідайте ось тут, коли не голодні, та розкажіть мені, звідкіля ви й куди їдете?
Карпо став розказувати старому про все, що ми вже знаємо…
Дід Охрім вислухав усе, покурюючи люльку, та й каже:
