І тоді ми всі купно обернулися на якийсь клекіт. То шуміла не вода - люди. Попереду йшов прибраний у нову сорочку Жига, він держав обіруч перед себою образ. Із зморшкуватих напливів смоли, наче з темних прорізів, дивилися очі. Строгий і запитальний був цей погляд, і трішки втомлений. Я глянув у ті очі, чимось такі знайомі й такі дорогі, - і сила спокою ввійшла в моє роз’ятрене серце. Ввійшла, як у давню свою домівку. Жига таки довершив Його... За маляром чорною вервечкою, піднявши голови, йшли Божі люди. Молодші підтримували старців, що не покидали своїх склепів роками. За ченцями, кадячи ладаном, ступали священики, а за ними, затулена корогвами, сунула строката лава мирян. Хвіст людського потоку губився в порошаній кушпелі. Брязкіт заліза змусив нас повернути голови. З боку города на мостини ступали цеховики. Учнівська памолодь несла попереду прапори й скарбниці. Зброярі, замикаючи ремісничий хід, били в залізо. За ними без видимого краю товпилися торговці, поденники, дроворуби, копачі і всякий інший люд. Тяглася голомоза дітня з сиротинця і каліки на костурах. А вдалині, над річищем голів, колихалися клаптяні шатра циганських возів.
Майже одночасно з двох боків по дошках загупали, зарипіли, зачімхали чоботи, боканчі, постоли й босі п’яти. Міст радісно озвався, загудів. Донька смикнула мене за рукав, і я побачив, як правим берегом цугом бредуть у травах каменярі, закинувши на плечі молоти. Темні й рішучі, готові з’їсти скалу. Хлюпанина під лівим берегом - то гребли до зарінку весла в рибальських руках. Ряд за рядом, човен до човна - ріка аж присіла під таким тягарем. Я не знав, що в Мукачеві стільки людей годується рибою!
«Ти плачеш, Федоре? - шепотіла Марточка, натужно всміхаючись. - Я ще не бачила твоїх сліз».
«То від сонця», - відмахнувся я.
«Люди добрі, стійте! - загородив натовпу дорогу бургомістр. - Не ганьбіть Мукачево на цілий світ. Я вас прошу!».
«Кого ти просиш? - висунувся з юрми чоловічок із стриженою під рябун сивиною. - Мукачево без пана Криничара - це пів-Мукачева, а друга половина - ми. То зволь тебе зазвідати: з ким залишишся, коли ми відпливемо?»
...Дорогий читальнику, той, хто читатиме ці нотиси через роки, а може, і сторіччя. Народ запам ’ятовує і переказує все те, що може збагнути. А те, що не може, перелицьовує в легенду. Все інше безслідно зникає, стирається з пам 'яті. «Всі ми помираємо один раз, - казав Божий Симко. - А дехто й двічі: перший раз, кола покидає цей світ, а другий раз - із загибеллю творінь його рук і розуму».
Я міст уберіг. Цілу ніч тоді люди вистояли на ньому. Та що там, кишіли й береги людністю, що постягувалася з ближніх і дальніх сіл. Рано до дня, коли перші промені ковзнули по склу ріки, заскрипіли брички. Наджупан, блідий з неспання, прохрипів у сизу просинь:
«Поважна громадо, слухай високе повеління: міст залишається для суспільного користування. Але пан Овферій Криничар мусить відпродати землю, що під ним, у довічну власність держави».
«Вважайте, що вона вже ваша, - сказав я. - Дарую її Мукачеву».
За тиждень ми зняли охоронний мостовий знак і прибили на прохання влади чавунну таблу: «Цей містудячні мукачівці встановили в честь його світлості милостивого короля». І все вернулося на свої місця, як вертається після повені вода в старе річище.
Пам’ятається, старий козак Тимко любив приповісти: «І Бог наш не вбог, і ми на своїй землі люди... Та коли стаєш на чужий міст, спробуй палицею - чи міцний». Міст, котрий я поклав, міцний і надійний. Бо це не дерево, це сам я вперся ногами й руками в береги, вріс у них, обнявши ріку моєї Матері. Вріс тілом, духом і пам’ятно. Тож сміло ступайте по мені з дня вчорашнього в день завтрашній.
Як із давнього люстра сходить срібло, так і зі старіючого чоловіка злущується молодість. Не та потуга, не та гострота, не та хіть. Кістки ще легкі, зате рухи вже важчі. Чоловік старіє, як дерево - так же твердне, підсихає і скрипить.
При тому його корінь знає таємну глибину, а крона розкошує в небі. Дерева вмирають стоячи. Так і декотрі люди. Вони ще ступають по землі, але земля воює нічого від них не дістає. А небо... до неба вони рідко підносять очі. Тому і вмирають дочасно, деревеніють заживо. Може, червак страху й зневіри підточує їх; може, шашіль безнадії і змирення; а може, висушує їх безводдя любові і поїдає гниль непотрібності...
Я теж боюся входити в свої літа. Я вчуся запливати в них, як у воду, як у ріку - з остуцою тіла і обмиранням серця, з покорою хвилі, яка раптом підхопить, понесе й не верне до твердині звичного берега. Ніщо не вічне в цій ріці життя. Навіть каміння. Бо й воно злизується течією і піском зноситься в долини, а звідти розвіюється по світу. Прах землі.
Доки ти йдеш, ти в дорозі. Доки мислиш - дієш. Доки дієш - ти потрібен людям, Богу і собі. Цього я й прошу в молитвах щодня - потрібності. За це і дякую щовечора. Дякую за день, запліднений моїми трудами, моїми замислами, мо'іми грішми.
