Це розсмішило й мене. Так ми вдвох і сміялися, розпуцжуючи перші намерки. Так і досі всміхаємося, коли стрічаємося очима. І нема на то ради. Уста мовчать, а очі самі між собою говорять. Десь я чув: любиш біляву, а жоною стає чорнява. Це про мене і про мою Марточку. Вона народила мені трьох доньок і наповнила радістю наш дім. Я пізнав, що таке зріла любов. Це коли з нею, з єдиною своєю жоною, ти чуєшся сильним навіть тоді, коли слабнеш тілесно й духовно. Тоді, в першу стрічу, мені не треба було й дораховувати до семи, аби вибрати її. Тепер я числю кожен день, який вона дарує мені своєю близькістю.
Марта ніколи нічого не обіцяє, вона мовчки береться і робить. А коли все готове, тихо відходить, аби не каламутити моїх розмислів. Вона нарадила мене взяти в прийми малого Йванка, аби я мав кого муштрувати, мав з кого ліпити свою подобу. Все, що не стається довкруж, вона стрічає словами «Дякувати Богу...» Зрідка я питаю її, що б вона хотіла мати ще. «Я хочу те, що хочеш ти», - відповідає моя Марточка. Здебільшого я не знаю, що хочу. Зате достеменно знаю, чого не хочу. Може, це й важніше.
Я й далі розбуцовую свій обшир, підсилюю цехове господарення, рубаю і саджаю ліс, копаю руди, стелю дороги, мурую кам’яниці, витягуючи Мукачево з глини. Це моя робота, мій приденний клопіт. І тільки. В підмурки і стіни я не вкладаю душу («Не вділяй із своєї живої душі на мертве», - застерігав Божий Симко). Для душі я маю інший просвіток. Помагаю церквам, кріплю береги Латориці від повеней, утримую сиротинець і богадільню, підпираю русинських учителів, визбирую по халупах і приставляю до діла метикуватих дітваків... Ці клопоти дивним робом вертають мені сили, які забирає безнастанна праця. Так по життю ведеться: дещо, котре ми вважаємо головним, послабляє нас; інше, на перший позір другорядне, - кріпить нас.
Справдилися Мордкові й Гречинові настанови. Мушу зізнатися, що гроші самохіттю ходять за мною. Як хвороби, котрі я не лікую; як пси, яких я не відганяю; як злодії, від котрих не ховаюся; як жінки, котрих не кличу... Мабуть, через це вони, гроші, й вірні мені. Така їх удача.
Я не кохаюся в багатстві, ба навіть воно гнітить мене. Я не чую любові до грошей, затея відчуваю їх силу, холодну, тверду і стійку силу, здатну перемінювати світ, а з ним водночас і людей. Я не противлюся грошам, я прислухаюся до їх непримітного руху, як до кругообігу крові в своїх жилах. Гроші живуть своїм життям, а я своїм. Ми не вадимо одне одному. Ми, як двоє сильних псів у одному дворі, - не гриземося, але й не лижемося. Ми, кожен по собі, служимо одному Господареві.
Закони грошей прописані в моїй пам’яті, як моє ім’я. Точніше сказати б - мої імена: Овферій, Ферко, Федорко, Фарад, пан Кутьо, Криничар. Та віднедавна я перестав коритися тим законам. Я вперше не нагнувся й не дістав із-під землі золото. Хоча дійшов до того скарбу власним розмислом. Прийшли до мене найматися люди з Арданова. І я сказав їм: «Гроші у вас під ногами». - «Як це розуміти?»
- «А так. Знаєте в передсілку криничину старого Данила-копача? Там під дичкою його куча тулилася... Копайте на три-чотири лікті вглибину вузькими шанцями, - і накреслив ш мапу. - Якщо нічого не знайдете, я заплачу за цю роботу. Якщо знайдете - земля сама заплатить. Але знахідка ваша належатиме цілому селу».
Люди знайшли закопані обіч дороги два золоті бруси. Перекази доносили, що багатий песиголовець (так називали в давнину монголо-татарів), якому належало село, поклав тут золоті стовпи, а коли забирався, то наспіх зрізав лише те, що було на поверхні. Данило знайшов «земельне масло», та чомусь затаїв, не скористався ним. Я теж розсуцив так: якщо він не полакомився, то і я не рушу. Закон криничарський переважив закон грошей. З того скарбу поклали биту дорогу в село, висушили болото, розширили громадське пасло, ще й на кожен двір припало по 20 флоринів. Мені арданівці привезли з подячним поклоном бочку меду. Файний був мед, пахнув старою шкірою.
І борги я не вибиваю, хоч велить це закон. А боржників у мене багато, давно урвався лік. Я й рахунок вести покинув, знаючи, що найперший боржник - сам я. І як смію здирати їх з інших, коли ще не відплатив свої?
На місці печери, де переховував мене чернець, поклав я церковцю в честь святого Симеона. При ній, на горовій волі, в шептанні трав знайшли упокій кості мого духівника. Любо йому звідти поглядати на розбіги своїх земних стежин.
Якогось дня дочувся я, що виголошено послаблення каторжанам Паланку. Збивають з ніг залізні колодки й зрізають темничні ланци. Я зголосився гамузом скупити це.
«Нащо вам, пане Овферію, те залізо, - дивувався комендант. - Воно просякнуте стражданнями, воно саме застогнати може... Та коли хочете, я його вам задурно від дам. Ви не стільки для нас зробили». - «Ні, пане капітане, воно дорого вартує. А точніше - те, що його вже там не буде».
