«Збуї» впали з першого їх наскоку, заворушилися на землі, як великі сірі черваки, а пси терзали їх, скубли на пір’я. Ці вже не встануть ніколи, розумів я. Підгадав хвильку і в гуртовому замішанні скочив за шипшиновий кущ. Із тої криївки подав короткий, але пронизливий свист. Пси його знали, бо добре знали мене, а я знав їх.
Першим відсахнувся Палений, замотав патлами, розтрясуючи навсібіч злу слину. Пси неохоче відходили від понівечених «збуїв», хоча двох-трьох Паленому довелося напоумити іклом. Криваві живі сувої стогнали в потолоченій траві. Почувся другий виляск пана Лойка: «В’язати псів! Показіївінець!» Хоча він, чув я шкірою, не був задоволений гоном, що закінчився швидкома й не картинно. До мене пікер підступив, коли я вже приторочив собак до залізних карік.
«Що повіш?» - запитав хмуро.
«Не по мені ці лови, пане. Ліпше б на їх місці був я».
«Прикуси язика і знай своє місце, невдячний холопе! Пожалів відступників, що повстали проти корони... Навіть пси погидували запустити в них зуби. Гниль темнична! Не шкодуй їх, вони матимуть на вечерю подвійну порцію варива. А ми завтра матимемо свіжину, прийде свіжа ватага. Ладися на правдешні лови».
' «Завтра.. .завтра... завтра», - шуміло мені в скронях цілу дорогу до псарні.
На моє щастя, дідо-зелейник ще завгурявся в сторожа біля корчаги вина. Я загадав йому з порога: «Зробіть щось, аби завтра я не годен був до служби». Старий мовчки відпив з кухлика, круто посолив решту вина, вкинув щопту сажі з комина. Тоді відщепив акацієву колючку і, змочивши її в трунок, тричі глибоко вколов мене в здорове плече. Відтак тим вином розтер наколи: «До рана напухне, як колода, а до завтрього вечора розпухне».
Я розірвав зубами пояс і простягнув Земкові флорин. Він глянув на мене тим оком, що на шолудивого пса: «Кого спокушаєш, неборе. Часом я ще можу взяти гріш за лічення, але щоб за калічення... Господь цього не зрозуміє».
Так був убережений заповітний Мордків флорин. Я випив з дідами вина, аби забути ганьбу причетності до недавнього трапунку. Та чи є десь на світі таке вино, яке б змивало нашу розворушену пам’ять?!
Вранці рука моя висла надутим ціпом. Із собачого ошийника зробили перев’язь на плече, і пан Лойко, скреготнувши зубами, дав мені на день полегшу - огляд і годівлю псів на вартівнях. Таких було дев’ять - п’ять на підступах до замку і чотири в самій фортеці. Я неспішно обходив їх, толкував з вартовими, відв’язував собак, давав їм накази, аби розігнали встояну кров. Пси дуріли, як діти, радо хапали з моїх рук корм.
Я знав, що роблю: кожним рухом, кожним словом я добував їх приручення. Пес не людина, він назавжди запам’ятає руки, які його відв’язують і годують, і голос, що це супроводив. Звідтоді розумний пес непомильно вгадуватиме, що ти від нього хочеш. То вже твій відданий слуга. А прив’язувати псів я давав вартівникам. За своє життя я ніколи нікого не прив’язав. Хіба що самого себе - до діла, до обов’язку, до рідного терену.
Коли бомкнуло на дзвіниці полудень, я ступив на шляшок, що загинався на замковий горб. І почув іззаду задиристе: «Гей!» Той голос долетів разом із запахом, і їх я, як той вірний пес, упізнав би з тисячі запахів і голосів. Обернувся так рвучко, що сіпнув напухлу руку. Її око це нараз ухопило: «Я рада, що днесь ти обутий, але яка пришта сталася з твоєю другою рукою? Бігме, це не я, видиш -кобила чинно упряжена...»
«Знаєш, - скривив я болісний смішок, - коло дурної голови й рукам немає супокою».
«Еге, як у тій співанці: «Які руки, такі ноги, така й голова Іванова...»
«Це про мене, хоч я й не Іван, а Ферко».
«А я пишуся Солома Юлина. А кличуся Юлка».
«Юлка, що найліпше пече в Мукачеві. Я куштував твій колач, зроду такого не їв».
«Йой, зараз носом небо проб’ю. А чи хочеш заробити маковий книш?»
«Та де не хочу».
«Віднесеш няньові перекуску до замкового кадоба?»
Я некліпно дивився на її лице, шию, груди. Сліпила білизна зубів, сорочки, намиста.
«Агов, ти не на ті книші позираєш!» - засміялася так дзвінко, що аж кобила здригнулася.
«Я донесу, не бійся», - прочумався я.
«Що б я мала боятися калічки! Зате й даю тобі вузлик, бо хворими руками не розв’яжеш».
«Виджу, дівко, в тебе рот повний вітру».
«А в тебе під шапкою дурний камінь», - вдарила білими литками коня - і лише китиці черлені завіялися над гривою. А -я стояв із тайстриною і спізніло розчовпував сказане. Бувають хвилини, коли одразу міняється значення слів. Будь-яке звичайне слово промовляє про любов. Я поблагословив цей день і попрямував до фортечних воріт.
їх мені відчинив мрець. На возовій дошці лежало тіло в пошматованому скривавленому сіряку - один з учорашніх «збуїв». Перед воротами його поклали на землю, давши востаннє попрощатися з наземною обителлю. Я був ударений побаченим. Візник, сумноокий старий русин, скрушно мовив: «Скільки дуру вроджують людські голови».
«А чиїсь руки це довершують, - гірко подумав я, - Ліпше б їм бути вічно опухлими чи всохлими».
