Другого разу витяг із-за пазухи зайченя, Палений винюхав нору. Як вона тоді пищала з радості! Або нанизав на соломинку ягід і зав’язав, як засилюють рибарі кукан. Подав їй, а вона потягнулася ротом, зривала кожну ягідку зубами і мружила соромливі й водночас напасливі очі. Ніколи не забуду тої мішанки запахів - роздушених суниць і насонценої соломи, що точилися від волосся. Сік стікав її губами в ямку на підборідді, Юлка збирала його пальчиком і облизувала. Я так зачуцувано позирав, що вона простягла палець, змочений соком, і мені. Та я відсахнувся. Мені враз затверділи руки, ноги й живіт, і я боявся, що вона це помітить.
«Це не з твоєї голови насипалося?» - задирався я, показуючи на віхтики вівсяної соломи на дорозі.
«А це не ти стратив голову?» - передражнювала вона мене, витягуючи з кошика головку капусти.
Я направду губив голову. І ніяка капуста не могла тут зарадити. Я падав у якусь тривожно-принадливу яму- і ніяка солома не могла порятувати.
«Юлька-шпулька... Юлина-Соломина», -пересміювався вголос.
«Ферко-цурко... Ферко-дурко».
Що я міг заперечити? І те й друге було правдою.
«Чекай, повім твоєму батькові, що знову без сідла носишся. Натреш мозолі на одному місці».
«А ти - на язиці. Мені сідло ні до чого... Хочеш щось увидіти?»
«Овва, ба що я такого не видів?»
«То позирай!» - правицею обхопила коня за шию, а лівою ущипнула за вухо - і кобила стала свічкою, ще й тричі обернулася на задніх ногах. Дівча війнулося в повітрі білим серпанком. Вони розумілися з кобилою, як два персти на руці.
«Як її кличеш?» - запитав я, коли Юлка зіскочила на землю.
«Моца. Чуцне ймено, правда?»
«Чому чуцне. Я теж по-писаному Овферій. Файне ім’я, сказав один муцрий чоловік, треба заслужити, як честь».
«Няньо знайшов мадярові воду на винничній горі. Той з подяки дав йому лоша. Панія шкодувала, казала, що буце за кобилкою банувати, як за дитиною. Нянько розрадив її, що я буду на ній молоко їм возити. І назвав кобилу іменем панії
- Моца. Та, як дочулася, розсердилася і вже не хотіла видіти ні коня, ні молока». - Юлка, сміючись, побігла в долину, а Моца вірно затрюхикала слідом.
«Агов, Соломко! - загойкав я, аби хоч на хвилю затримати її. - А ми теж танці знаємо». - Протяжний посвист
- і мій Палений закрутився колесом, намагаючись ухопити свій хвіст. Виляски долонь - і пес заплигав на двох задніх, як циганський ведмідь. Такий же грубий і кудлатий.
Як вона заливисто сміялася! Ніби сотня птиць лящала в кущах. Навіть кобила шкірилася й пирхала від задоволення.
Дні наші тягліїся звичним цугом. Я й далі мірно чистив криницю. Петро обникував стіни. Він крився від мене. З комірником замку щось затаєно обмірковували. Той приносив дзеркала, якісь мастики, паперові вертушки. Петро обходив із люстром колодязний стовбур, придивлявся, як воно пітніє. Намащував в’язкою маззю декотрі дільниці і слідкував, як вони просихають. У вітряну днину прикривав цямрину, залишаючи щілину, і клав там вертушки. Чекав потаємного протягу, здогадувався я.
Коли чоловік замикається в свій клопіт, то очі його напівсліпі, вуха - напівглухі. Зате я вбирав у себе наземний світ із жадібним інтересом. І не я один. Все, що роїлося довкола криниці, притягувало очі в’язня з башти. Він спрагло вдивлявся в навал глею із дна, прислухався до бесід копача з комірником, що сторонилися під вежею. Мене він теж уже помічав, ба більше - неспогадано побачив у мені спільника.
Вуглярі з Ільниці привезли паливо для груб. Челядники носили його в підземні комори. З якою пожадливістю дивився старий у той бік. І раптом прохально вистромив з решітки долоню, показуючи на купу. Я зняв грудку і підкинув до його підвіконня. Дитяча практика метання не забулася. Дід підхопив вуглинку і подячно блиснув очима, плавно помахав грифликом. І я зрозумів, що це йому потрібно для писання. Він одійшов углиб, а я закинув у його бійницю ще з десяток грудок. Нехай має, сарака. Я ще й гострий камінець підкинув, аби мав чим розколоти свої писалки.
В обідню стрічу я не втримався й розповів про це Юлці.
«Нагодував нещасного камінням, та й радий»,-так вона нагородила моє зізнання. Я не знав, що для цієї дівчини добре, а що ні. Збаг лише наступного дня, коли витягла з торбочки окремий гостинець - вузлик тверденьких пиріжків. Один розломила для мене, там була запечена сливка. «А в других - квасоля, капуста, шкварки, - пояснила вона. - Якщо ти такий вправний метальник, то, гадаю, докинеш і це. Най страждальник під’їсть собі».
«Соломко, - сказав я, - ти не вівсяна, ти - золота».
Доти в житті я не мав ніякої цінності, якщо не рахувати зароблених у пана Лойка десять флоринів. Але я чув про золото, щось найдорожче, що зачаровує людей і владарює ними. Щось схоже спостигло й мене, розбудило серце, перемінило душу, плутало думки, затуляло мені звичний світ і мене самого. Але це золото було живе, ніжне, ласкаве й сміхотливе. «Моє золотко, - шепотів я сам до себе, і ці слова наливали нутро щемом незвіданої розкоші. Моє золотко...»
Та хіба воно було моїм?!
