Він стерпно розмовляв по-русинськи, пересипаючи бесіду чужими словами чи навіть цілими примовками. Коли я виказав своє здивування, він пояснив просто: «Я ж маю вуха. Навіть стіни мають вуха, не те що людина. Мушу зізнатися, що, обійшовши півсвіту, ніде я не чув таких проникливих, таких сердечних пісень, як у вас. Хоча б оця, котру любить мугикати старий сторож:
Як ми прийшла карта нароковать,
Став я свого неня просить та благать:
«Ой неню мій, неню, вчини мені волю -Йди за мене служить на ту войну!»
Стали музиканти чардаш грати,
Стали ми ся сльози з очей лляти;
Ніхто не заплаче, ні отець ні мати,
А тільки заплаче три дівчати.
А одна заплаче, бо я єї брат,
А друга заплаче, бо я єї сват,
А третя заплаче, бо плакати мусить,
Бо вона від мене дитя носить.
Такі пісні серце вивертають. Хто їх тутки складає?»
«Самі люди й складають», - сказав я.
«Дивно, що такий темний люд складає такі гарні пісні. Й нічого за це не має. Наших співців озолочують меценати, дарують їм маєтки. А Фрініха колись афіняни призначили стратегом за те, що він написав дуже добрі пісні для вояків. Розсудили, що коли той може легко підняти їх до танцю, то зможе згуртувати й на бій. Боги створили мою Грецію, а от самих гречинів створювали поети й філософи».
Він охоче розповідав мені про найвидатнішого з їх піснярів - Гомера, що був сліпим і нічого не записував, це робили за нього інші, зачаровані його словом. Один маляр по його смерті намалював образ, на якому великий співець блює, а зграя прихвоснів-поетів живиться тим. Так горобці летять за табуном коней і видзьобують ще гарячі кім’яхи».
Якогось дня нова моя ложка припала йому до дяки. Звисновкував так: «Ручна робота тобі вже дається. Час братися за голову. Ану скажи, що ти видиш на стінах?» -показав ложкою на тісні грядочки завитків, гачків і колечок.
«Гадаю, що це якесь письмо», - несміло відказав я.
Він нахмурив брови: «Тебе дивує, що я в темниці опанував чужу бесіду і водночас не дивує, що, маючи голову на плечах, сам ти досі не вивчив буков і чисел. Навіть морська черепаха, кладучи яйця в пісок, точно відраховує сорок днів, за які має пролупитися її потомство. Навіть дрібна мураха вміє порахувати свої кроки від дому-мурашника... Не відаю, за що така кара на ваш народ?! То лише мілетяни свого часу наклали на своїх союзників, що відсторонилися, таке тяжке стягнення - заборонили вчити їх дітей грамоти й музики. Та коли це було. Я таку несправедливість терпіти не хочу. Віднині я твій дидаскал, вчитель по-вашому. Хочеш ти того чи не хочеш».
Я хотів. І з того дня мій темничний тривок пішов іншим обертом. До полудня ми збавляли час у науках. По трапезі Гречин шкрябав на стіні свої начерки, а я порався: підмітав голубиним крилом наш осідок, розпросторював довбанку для миття, сік листя на приварок, товк кістки й сушених червів. Навчився я й принаджувати бджіл (їх укуси кріпили тіло зцілющою отрутою), мишей, слимаків, мурах та іншу дрібноту, що підживлювала наш скупий стіл.
Гречин ніколи не питав мого імені. Зате я мучився з того, як мені називати його. І зважився якось це вияснити.
«Ім’я моє десь загублене в просторі й часі. Може, тому, що я ще не гідний його мати. Можеш називати мене якоюсь буквою, котра тобі найбільш прилюбна».
Сам же буквами списував стіни, підлогу й кам’яну стільницю. А ще з пилу й попелу Гречин зліпив жіночу фігуру з піднесеними руками і прикріпив її над своїм ложем.
«Хто це - ваша жона?» - запитав я.
«Це жона кожного, хто спраглий знань. Ім’я їй - богиня Істина».
З чого ж мені залишалося виліпити свою жону божистої вроди, котра володіла моїм розумом і серцем? Робити це зі сміття я не хотів. Може, сплести з тюремної соломи? Та для цього вона була занадто гнилою. Та й мій дидаскал міг того не зрозуміти.
Він учив мене всьому помалу, наскубуючи з різних наук рясні вершки й смаковите коріння й набиваючи ними мою голову, котра - дивна річ! - не ставала з того тяжкою, а навпаки - світлішала, повнилася якоюсь веселою легкістю. Тверде зерно вчень м’якшив він прикладами з життя достойних і мудрих мужів і, ніби медом, перемащував його для легкостравності строкатими оповідками з вікодавніх часів.
Час од часу Гречин просив замащувати хмару своїх настінних написів, аби вивільнити простір для нових. Лише дещо переносив собі на дерев’яні таблички. Сам і чорнило колотив із сажі, пташиноїкрові й слимачого клейстеру. Лише один ряд на стіні просив не рушати ніколи. Коли я пізнав грецьке письмо, то прочитав: «Безсмертя людини в двох благах - шукати правду і творити добро».
«Хто виповів ці слова?» - поцікавився я.
«Піфагор, мій найперший учитель».
