За мить він розкустрав п’ятірнею бороду і знайшов там прив’язане залізце. Я його впізнав - з Петрової скриньки, закинуте сюди мною зі шнурком. З подивом я узрів, що тепер це залізко, зігнуте й підточене, служило старому ключем. Він одімкнув ним спочатку мої колодки, а затим свої. І пояснив: «Не можуть люди, навіть найближчі, найрідніші, бути довго поряд на відстані подиху. Цей закон - вищий закон свободи людської душі - не сміє порушити ніхто. А вони посміли... Бери оберемок соломи й мости собі закут, де тобі любо. Раз у день вони приносять їство і воду - тоді й будемо в’язати себе одне до одного, якщо їм так забаглося. Що взяти з людців, котрі тюрму носять у грудях своїх і головах...»
Я сів на гниле ложе й занурився в свої журні думи. А мій сусіда заходився щось ревно розтирати паличкою на камені. Він був чудніший, ніж говорили про нього. Мене, схопленого й прив’язаного до ганебного ланца, назвав переможцем, а тих, що гелгочуть за вікном на волі, -ув’язненими.
Перехопив мій насторожено-подивований погляд і зичливо запитав: «Смію задовольнити свою цікавість: чи не маєш ти вошей?»
«Я не вошивий», - сердито буркнув я.
«Це добре, а все ж помастися моєю маззю. Цим тут не варто легковажити, як свого часу допустився того Ферекід Сироський. Він похвалявся своєю мудрістю, а на воші не звертав уваги. Доки вони не заїли його живцем, обкусали навіть пальці до кісток... Тож присувайся сміливіше до вошивої мазі, мужній уношо».
Що б він не говорив, це звучало врочисто, з поважною протяжністю. Дещо схоже промовляв у церкві наш отець Димитрій, коли тлумачив Євангелію.
«Звідки тут ліки?» - запитав я.
«З неба і землі. Звідки ж їм ще бути? - здивувався старий.
- Я змішую плісень зі стін з вушною сіркою і пташиним послідом, який зішкрябую з підвіконня. Це не лише від вошей і бліх помічне, а й від мокрого кашлю, від сліпоти й від задухи. Від тюремної печалі - інші ліки».
«Мені б ліпше вмитися», - сказав я, потираючи липке, свербляче тіло.
«Добре, - сказав він роздумливо, - завтра я подарую тобі дощ».
Я не знав, що на це повісти, що думати. Понуро мовчав. Коли нам принесли харч, ми чинно сиділи рядком, на одному ланцу, як галерники. Дві коновки води і горнець колотянки
- товчена ріпа із запареними остюками. Таке бідняки дають хуцобі. Я не їв три дні й мимоволі потягся до горшка. Та рука сусіди накрила його: «Ти ще не заробив свою трапезу».
Я вилупив на нього очі. А він ступив до вікна, яке наполовину застеляла липа, і відломив розсішку: «Зроби для початку собі ложку».
«Чим?»
«Зубами. Заодно й почистиш їх. Чи ти гадав, що зуби дано нам тільки для їдженя? Чим же тоді виготовляли собі знаряддя давні люди?»
З нехіттю взявся я обгризати паличку. М’яке дерево піддавалося, проте ложка виходила кострубатою, сучкуватою. Старий спочутливо змірив очима мою роботу й посяг знову до своєї кошлатої бороди. Намацав там крихітні піхви і витяг з них лезко довжиною в мізинчик. Простяг мені. Робота заспорилася, і я легко довершив свою струганину.
«Звідки це у вас?» - запитав я.
«Я давно тут живу. Це мій замок, а не їх. Наш із тобою. Бо ти проліз у його надра, а я проник у його потаємне нутро».
«Як ви вгадали глибину лазу?» - не вдержав я цікавості.
«Я не оракул, аби вгадувати. Я вираховую. Ось! - показав на стіні рядок виписаних червачків, коліщаток і паличок. -Це розрахунок висоти гори, криниці і лазу. Я дещо знайомий із геологією і хімією, а матеріал, який ви піднімали зісподу, весь час був мені на очах».
З того пояснення я нічого не вклепав і тому звернувся до простішого: «А ключ? Як ви зладили ключ до кайданів?»
«Як? А як чоловік знаходить ключ до жіночого лона, аби залишити там сім ’я ? Як бджола знаходить свою борть і свій щільник? Як травина намацує тріщину в камені, аби пустити в неї корінець? Як птиця, облетівши тридев’ять земель і морів, вертає до свого гнізда? Все скоряється закону доцільності і тяжіння одне до одного. Все суще довкола звучить, шепоче й співає про це. Навіть замки на наших оковах. Досить лише прислухатися, придивитися - і вони піддадуться. Бо не ти для них, а вони для тебе...»
«Цей дідо не безумець, - дійшло до мене. - Цей дідо мудрець».
Він розділив, скільки маємо з’їсти на полуденок і скільки на вечерю.
«Не будемо вподібнюватися нерозумним сицилійцям, які звели пам’ятник обжерливості, чи Діонісію з Гераклеї, котрий через пересит так затучнів, що його нечутливе сало вночі проштрикували довгими голками, аби не задихнувся. Надмірність - тихий убивця. І ніколи не буде мало тому, хто задовольняється малим».
Повинен зізнатися, що мені цей талант нелегко давався. Я виїв свою частку в два-три куси, а до ситості було далеко. Мій сусіда це завважив і посміхнувся: «Зачекай трохи, мій дорогий попутнику, і я пригощу тебе стравами, від яких буде сита твоя голова, а шлунок залишиться легким і назавтра. Ніяка найпишніша учта цього не дасть».
