Пісня була і є творчою засадою українського наснаженого духу. Завдяки пісні українці єдналися у часі, відтак — відчували та шанували життєвий карб кожного кола попереднього «праколіна». У пісні відчувається плин часу і водночас надчасова сталість. У своїх кодах пісня була інформатором про розлогий досвід життя українців. У випадках тривалої розлуки пісня нагадувала українцям про їхню землю, отже, пісня має ще й пам’ятну кодифікацію.
Пісня увесь час гуртувала українців-діаспорян. Майже всі недільні школи мали й мають свої хори. А церковні хори були також виконавцями народної пісні. Завдяки сценічним виступам та благодійним концертам, зокрема під час Різдвяних свят та Великодня, співочі українські гурти та хори несли вістку й знання про українців і українських громадян тих країн, де представники української спільноти опинилися, як самі казали — «на поселеннях», творячи окрему українську громаду («Ukrainian community» — в англомовних країнах Північної Америки, Австралії та Великої Британії, «comunidad ucraniana» — в іспаномовних країнах Південної Америки). У цих державах українців справді впізнають і знають за пісенною творчістю. При звучанні на Різдвяних святах однієї із «Christmas song» — «Carol of Bells», що мелодійно походить від українського «Щедрика» (гармонізаційна обробка Миколи Леонтовича народного твору), завжди згадувалися українці.
А співачка Квітка Цісик у 1980—1990-х, творячи співом звуковий-мелодійний ряд для голлівудських кінострічок, знайомила з українським пісенним даром та українською піснею Північну Америку і весь англомовний світ.
У Квітки Цісик було все: слава, достаток, улюблена робота, кохані чоловіки (вона двічі була одружена: першим її чоловіком був композитор — аранжувальник Джек Кортнер, другим — інженер звукозапису Ед Ракович, якому Квітка подарувала сина Еда). Однак була в неї іще одна, зовсім не американська, заповітна мрія — віддати данину поваги народові, який виплекав її родовід, тієї землі, чий голос змалечку бринів у її серці. «Я є в Америці, але українка. Всі ми шукаємо, що би ми могли зробити, якби могли зробити. Я мала власне ту ідею, що нічого не можу зробити, але можу спробувати українську пісню післати в світ. Щоб люди почули, щоб люди знали! І тут, в Америці, щоб музичні, свідомі люди знали, що то є українська пісня! Хоч є і багато красивих українських плит. Я не одинока. Але я хотіла на найвищому рівні. То є мій фах.» (з інтерв’ю К. Стеценку, 1991 р.).
