– Ви хитрун, шановний Філіпе, – усміхнувся він, відчуваючи, як по спині струменіє піт, і повів плечима, щоб шовк туніки менше липнув до тіла. – Але, знаючи вас давно, я теж дечого навчився. Ви бажаєте отримати половину Кіпру, завойованого мною під час нашого спільного походу? – Річард кивнув на сувій. – А я хочу половину успадкованих вами земель графа Фландрського, який помер недавно тут, у таборі під Акрою. Адже ці землі ви здобули саме тоді, коли розпочався наш похід! – Річард натужно усміхнувся.
Філіп рвучко відкинувся в кріслі:
– Граф Фландрський заповідав вам усі свої облогові гармати, Річарде, а це вже немало.
– Однак значно менше за прекрасне графство Фландрія. І угода, Філіпе, залишається угодою, – англійський король постукав нігтем по пергаменту.
Філіп, немов забувши про Кіпр та гроші, які тамплієри пообіцяли Річардові за право керувати островом, негайно завів про інше: пора визначитися, хто очолить похід і чия воля стане вирішальною для всього хрестоносного війська.
Кожен з очільників, які зібралися в шатрі французького короля, готовий був узяти на себе командування, але тепер уже було ясно: обирати доведеться лише між Філіпом Французьким, який посідає найвище становище, і Річардом Англійським, котрий привів із собою найчисельніші загони та ще й нині своїм коштом утримував табір хрестоносців.
Річард стежив за обговоренням, ледь стуливши повіки. Ґвідо де Лузіньян, Генріх Шампанський, Боемунд Антіохійський і Жак д’Авен готові були йти за Плантагенетом. Однак Леопольд Австрійський, Конрад Монферратський, Гуго Бургундський і Баліан де Ібелін уважали більшою честю, якщо військо очолить Філіп Капетінг, васалом якого є король Англії. Зрештою думки остаточно розділилися. Магістри орденів участі в суперечці не брали, заявивши: головна мета походу – відвоювати Гроб Господній, і вони згодні прийняти будь-якого головнокомандувача, обраного високою радою.
Філіп обачно мовчав, уряди-годи позираючи на Річарда. Плантагенет добре його знав: головне для Капетінга не повести військо, а мати особистий зиск. Він знає, що англійський Лев мріє очолити хрестоносців, і зараз його цілком улаштовує те, що Річард утримує всю армію, а заодно й самого Філіпа з його прибічниками. Але те, що французький монарх прагне розв’язувати всі свої проблеми його руками, дедалі дужче дратувало Річарда.
– Високородні сеньйори! – він здійняв руку, зупиняючи суперечки. – Щоб протистояти такому полководцеві, як Саладін, армія має бути в цілковитій бойовій готовності. Султан не подарує нам щонайменших прорахунків у підготовці до битви. Як я знаю, облога Акри затягнулася саме через те, що, коли ми кидаємося штурмувати місто, він негайно атакує табір, і поки ми відбиваємося від його курдів та мамлюків, оточені встигають залатати проломи в мурі й починають обстрілювати нас із тилу. Інакше кажучи, ми весь час воюємо на два фронти. Я пропоную таке: нам слід обрати двох головнокомандувачів. Один із них відбиватиме набіги султанових емірів, а другий докладе всіх зусиль, аби нарешті взяти місто.
Цю думку всі сприйняли охоче, і Річард запропонував Філіпові Французькому самому обрати, куди скерувати свої сили. Як він і сподівався, Капетінг, іще раз поглянувши на мапу, зголосився й надалі штурмувати Прокляту вежу й міські мури.
Нарешті настав час останнього і найважливішого питання, адже воно було саме тим яблуком розбрату, через яке хрестоносці могли остаточно втратити єдність. Хто стане королем Єрусалимським після відвоювання земель королівства?
Річард уже так утомився, що лише мовчки спостерігав за суперечкою вельмож. Вони ошаліло сипали доказами й погрозами, готові кинутися в бійку, а Ґвідо де Лузіньян і Конрад Монферратський таки зчепилися, гамселячи один одного, тому довелося викликати охорону, щоб розборонити войовничих претендентів на престол. Єпископ Бове, папський легат Умбальдо та єпископ Солсбері примусили розбишак примиритися та вибачитися один перед одним, що ті, врешті-решт, і зробили.
За інших обставин цей гармидер розважив би Річарда, але зараз він напівлежав у кріслі, тьмяним поглядом стежачи за колотнечею. До короля підійшов Робер де Сабле у своїй новій білосніжній мантії з червоним хрестом і в такій же червоній шапочці з плоским верхом, яка засвідчувала його високе становище магістра ордену.
– Річарде, що з вами? – стиха тривожно запитав він. – Я вас не впізнаю. Ви є не властиво для себе спокійним… чи знесиленим? Що коїться?
– Я й сам себе не впізнаю, – пересохлими вустами мовив Річард.
Язик у нього набряк та ледве поміщався в роті, і він знову попросив подати води. Сабле простягнув йому свій кубок із вином. Солодке та густе, воно не могло вгамувати спраги, але додало англійському королю сили. Трохи оговтавшись, Річард підвівся, щоб оголосити те, що встиг сказати йому перед смертю патріарх Іраклій.
– Високородні сеньйори! – він знову підняв руку. – Маю ще одну пропозицію, яку раджу вам обміркувати.
