– Знову ви, ваша величносте, збираєтеся нав’язати нам свою волю! – вигукнув Леопольд Австрійський, але відразу ж замовк, коли Плантагенет обернувся до нього: залите потом обличчя короля палало, сірі очі грізно блищали.
– Панове, я закликаю вас визнати права короля Ґвідо, істинного помазаника Божого на трон Єрусалиму до кінця його днів. Але спадкоємцем Ґвідо де Лузіньяна я пропоную визнати героя облоги Тира маркіза Конрада Монферратського, чоловіка Ізабелли Єрусалимської!
У шатрі запала тиша. Це був компроміс, що влаштував би багатьох. Ґвідо зберігає корону, але Єрусалимський трон згодом переходить до Конрада.
Ґвідо мовчав. Нарешті він скинув шолом і прибрав із чола вологе волосся.
– Я згоден, – промовив він.
Конрад – похмурий, скуйовджений, з потемнілим зі злості лицем – сплюнув на коштовний персидський килим кров із розбитої губи.
– Я обіцяв Ізабеллі відродити королівство її пращурів, – понуро мовив він. – А з якого дива мені відроджувати його для Ґвідо? А якщо я раптом, боронь Боже, помру раніше за нього? А якщо помре моя дружина, яка зараз носить у череві своєму мого спадкоємця? Хіба рідко вмирають під час пологів?
Але тут не витримав навіть Філіп.
– Занадто багато «якщо», люб’язний маркізе! Ви наче схоласт, який гадає, скільки янголів може розташуватися на кінчику голки. Вам пропонують спадок вашої дружини, а ви намагаєтеся посіяти розбрат. Коли на те буде воля Божа, якогось дня ваше чоло увінчає корона Єрусалимського королівства!
– Амінь, – набурмосено відповів маркіз, усвідомивши, що іншої ради на це немає.
Філіп підвівся і, усміхаючись, наблизився до Плантагенета.
– Це ж треба – яке тонке рішення ви, Річарде, вимудрували! Мабуть, хтось вам його підказав?
«Той, від кого я підхопив цю кляту болячку», – хотів було відповісти Річард, але не мав сили навіть глибоко вдихнути. Ухопившись за прикрашений самоцвітами комір туніки, він рвонув його, і рубінові застібки посипалися на килим. Король Англії похитнувся в кріслі й почав падати лицем уперед.
Філіп устиг підхопити могутнє розпашіле тіло.
– Та допоможіть же мені, урешті-решт! – гукнув він присутнім, що багато з них перелякано задкували. – Чого витріщилися? Я його не втримаю – він величезний, і від нього пашить жаром, немов від печі…
– Облиште його, добродію! – вигукнув хтось. – Це арнольдія, ви можете заразитися!
Мартін поглянув на тонкий серпик місяця, до якого пливла довга хвиляста хмара. Було досить світло, аби розгледіти дерев’яну балку, що стриміла з напівзруйнованої хрестоносцями вежі, але й доволі темно, щоб хтось міг помітити, як він залізатиме на мур.
– Може, все-таки ще раз спробуєш проникнути в місто плавом? – пошепки запитав Ейрік, передаючи приятелеві клунок з усім необхідним, щоб лізти по стіні: мотузки з гострими гаками, декілька тонких, але міцних кинджалів, зручні пальчатки з м’якої шкіри.
– Із цього, однак, нічого не вийде, – відповів Мартін, закидаючи за спину торбину зі спорядженням. – Я ж уже двічі пробував. Прибережна частина міста оточена муром і приплив там вищий, ніж будь-де, і якщо навіть мені й удалося потрапити просто в гавань, непомітно вибратися на берег я не зможу. І не лише через вартових, які там весь час вештаються. В Акрі вже відчувається нестача продовольства, і городяни цілодобово стовбичать на молу з вудочками, сподіваючись бодай щось упіймати. Кожен із них може донести охороні про підозрілого плавця. Навряд чи мені вдасться переконати начальника караулу, що я двоюрідний небіж тієї Сари, через яку ми тут опинилися…
– Але цей мур… – Ейрік закинув голову, щоб якнайкраще роздивитися темне громаддя над ними.
Мартін прошепотів:
– Старий, насправді нам дуже пощастило, що хрестоносці пошкодили саме цю частину укріплення біля Легатської брами. Я не ступив би й кроку, якби вони були біля Проклятої вежі. Треба стати невидимкою, щоб перейти тамтешнє широке передпілля одночасно на очах у хрестоносців і сарацинів, – він показав у бік, де на Проклятій вежі палав величезний смолоскип, немов маяк, освітлюючи околиці. – А тут, як бачиш, тихо й темно.
Зараз вони перебували із зовнішнього боку південно-східної стіни фортеці. Неподалік невиразно маячіли шатра табору лицарів короля Ґвідо де Лузіньяна – саме звідти сьогодні обстріл. Цієї глухої нічної пори там було тихо – лише вартові, пошепки перемовляючись, чатували біля стінобитних машин. Зате на мурі, неподалік від брами, вирувала робота: оборонці Акри шпарко латали проломи та осип від ударів кам’яних ядер.
Такі поруйнування були вже на багатьох ділянках міського муру. Можливо, саме це й спонукало короля Філіпа кинути людей на черговий штурм. Але Річард Левове Серце був безпорадним, бо тяжко занедужав, тому Саладін удався до звичної тактики: спустив мамелюків на табір, точнісінько як тоді, коли Філіпові піхотинці вже дерлися на стіну. І штурм, що почався цілком успішно, перетворився на низку сутичок із легкою кавалерією сарацинів, а хрестоносці, які прорвалися до муру, залишилися без прикриття, й атака захлинулася.
