Сміх, що пролунав у нерухомому повітрі, звучав геть недоречно. З кого це знавісніле сонце досі не вишкварило охоту веселитися? Сміялися англійці – граф Лестер та Обрі де Рінель, представники короля Англії, які прийшли провести Капетінга. Сам Річард відмовився проводжати його, вирядивши натомість у порт під англійським прапором цих двох. Обрі щойно обдав молодого графа водою з кухви, що стояла біля складського приміщення. І даремно – не мине й двох хвилин, як вона випарується, й Лестерові стане ще гарячіше…
Обрі де Рінель на диво легко знайшов мову з оточенням англійського короля. Коли він хотів, він умів бути люб’язним і галантним, дами вважали його привабливим, але перешіптувалися, що дружина лорда Незербі не надто зраділа його приїзду в Акру. Подружжя жило окремо одне від одного, рідко бачилося, а в присутності Джоанни Обрі був скутим і навіть зніченим та за кожної нагоди намагався її уникати. Але Джоанну це, схоже, влаштовувало, ніхто не бачив її засмученою, а від учора вона і взагалі була веселою, мов пташка. На вечірньому прийомі в короля Річарда вона невтомно співала, дзвінко сміялася і здавалася такою щасливою, що всі лише руками розводили: адже ще недавно дама Джоанна де Рінель була похмурою мов хмара і нікому навіть не дозволяла до себе наблизитися.
Згадуючи осяяну щастям сестру, Вільям думав про те, що ніколи досі не бачив її такою. Як і не чув її дивовижного співу. Вчора Джоанна, взявши лютню, почала співати, щоб розвіяти жаль Річарда, засмученого втечею союзника. Це було справді розкішно! Певно, той дар вона перейняла від батька – лорд Артур де Шампер теж був чудовим виконавцем канцон та балад. Лорд-трубадур – так назвала його Елеонора Аквітанська. От і Джоанна така ж. Король аж розцілував її, коли вона замовкла й стихли струни.
– Як сюзерен я маю цілковите право цілувати своїх підданих! – весело зауважив він.
Джоанна не ухилилася. Адже вона заспокоїлася, переконавшись, що не заразна. Вільям міг би розвіяти й останні сумніви сестри, повідомивши: її коханець – зовсім не лазарит. Але хто ж він насправді, відповіді досі не було. Асасин? Розвідувач Саладіна чи одного з емірів? Принаймні, він не був прокаженим, а личина лазарита потрібна була, щоб його не впізнали. Однак нащо йому приховувати обличчя? Чи не на те, щоб саме він, Вільям, не міг його впізнати?… І яка зухвалість: негідник погрожував зганьбити добре ім’я його сестри!
Вільям вирішив не розповідати Джоанні про зустріч зі лжелазаритом і нічний поєдинок. Але наказав своїм людям обнишпорити околиці Темплу й усе місто. Утім, знайти незнайомця так і не вдалося. Та і як знайдеш людину, не знаючи навіть її прикмет? Високий і блакитноокий воїн? Таких в Акрі тисячі! Шрами від опіків зліва на грудях? Справді, у цьому дещо є – половина хрестоносців ходять напівоголені від спеки, і такий знак може усе-таки когось зацікавити. Його люди ретельно оглядали багатьох воїнів, особливо тих, за кого не могли поручитися їхні командири. Тамплієри обходили приватні будинки й монастирі, де оселилися хрестоносці, перевіряли навіть братів-госпітальєрів.
Марно. І такими ж марними стали пошуки сарацинських невільників, які нещодавно втекли. Городяни охоче велись на розпитування, та не повідомляли нічого розумного, дозволяли обшукувати свої будинки й господарські прибудови, запопадно вклонялися і усміхалися. Однак хто міг гарантувати щирість тих усмішок? За роки життя у Святій землі Вільям навчився не довіряти місцевим мешканцям. Так само він не вірив і в шляхетність Саладіна. Король Річард розраховував, що полонених сарацинів своєчасно викуплять, а тим часом розвідувачі маршала в Саладіновому стані повідомляли: нічого не свідчить про те, що султан збирається дотриматися ухваленої ворожими сторонами угоди.
І знову пролунав сміх із боку англійців.
– Здається, ми вже можемо йти з цієї пекельної пательні, – бадьоро вигукнув граф Лестер, розвертаючи коня. За ним вирушила свита, хитнулося й попливло древко з левами Плантагенетів на червоному полотнищі.
– Мілорде, ви поки що маєте бути тут! – голосно затребував де Сабле. – Ви не повинні демонструвати неповаги до короля Франції!
– Це не моя провина, він сам поставив себе в таке становище. Що тільки не теревенять про нього в Акрі і в таборі за мурами.
Посміюючись, граф наспівував пісеньку, складену англійськими хрестоносцями:
– Мілорде Лестер! – обурено вигукнув єпископ Бове, з докором хитаючи головою в пітній камілавці. – Я змушений буду доповісти про вашу недостойну поведінку королю Річардові! Йдеться про королівську персону!
