Оповідання.
Я беру в руки шахматного пішака й розглядаю його немудру, круглу голову. Він уже не на шахівниці цей пішак. Це — офіра.
Це пішак з f 4, побитий, щоби одкрити шлях для атаки на ворожого короля.
Слон з C 4, вежа з f 1, кінь з d 5, дама з d 5, скеровані на пункт f 7, ключ до існування ворожого короля.
Дорогу їм одкрив побитий пішак на f 4.
Проста почтова картка зібгана удвоє.
В Штавойскукр на майдані великого губерніяльного міста з'явився чоловік у синьому кашкеті, у сорочці хакі й у шкарбанах, одрізаних від чобіт.
«Вам чого, товаришу?» — запитав вартовий на ґанку.
Була весна — 1919 рік.
Чоловік почав длубатися в кешені сорочки, видобув картку й подав вартовому.
В цей мент на ґанок вийшов високий білявий лотиш.
«Вам чого, товаришу?» — запитав він у свою чергу.
Вартовий передав квитка лотишеві. Той уважно прочитав.
«Чого ви хочете, товаришу?» — запитав він удруге.
«Втік від денікінців, хотів-би робити з старими товаришами».
«Зайдіть на другий поверх, кімната 14» — сказав лотиш і пішов з ґанку…
Чоловік зійшов сходами, одшукав кімнату число 14 і ввійшов.
За столом сидів, сперши голову на руки, стомлений політком.
«Вам чого, товаришу?»
Чоловік подав картку.
«Утік від білих, хочу працювати з старими товаришами», сказав він, зробивши наголос на «товаришами».
Політком роздивився картку. Потім глянув на чоловіка.
Це був чоловік літ 38-ох. Темне-каштанове волосся підкреслювало водянисті блакитняві очі. Правильне обличчя носило сліди страшенної фізичної втоми.
«Чого ви не прийшли до нас 2 роки тому?»
«Я інвалід німецької війни. Мені лише 38 років, але я маю порок серця. На фронті я був-би ні до чого. В мене зосталась сім'я в міжфронтовій смузі, на станції Перевіз. Я — залізничник. Диспетчер. Я хотів просто виждати, поки прийдуть свої».
«Так ви, значить, не діждалися своїх і прийшли сами?»
«Товаришу, я скажу вам всеньку правду. Я ні защо не став-би продиратись крізь оту прифронтову колотнечу. Сусіди донесли, що я був у 1905 році більшовиком.
У мене є ця картка. Я не міг її знищити. Я сховав її — вона тепер мені послужить тут — у старих товаришів».
«Ви француз — у вас таке прізвище?»
«Я — вкраїнець. Мій прадід зостався тут підчас французької війни. Мене звуть Свирид Рено!»
Чоловік добув пару залізничних посвідок на ім'я Свирида Рено, диспетчера, православного, інваліда германської війни; працює на станції Перевіз 10 років.
Політком роздивився посвідки й замислився.
«Чому ви не пішли робити тут на залізниці?»
«Я не хочу прикріплятися тут. Я прийду додому зі своїми, я можу робити канцелярську роботу — можу стати за рахівника».
Політком поміркував ще з хвилину. «Гаразд» — сказав він, узяв перо й написав записку.
«З цим підете в рахівничий відділ. Бувайте здорові!»
І політком присунув до себе стос паперів.
Чоловік не відходив і не брав записки.
«Чого ви не йдете? Не затримуйте мене, товаришу!»
«Я дуже хотів-би просити… Я з учорашнього дня нічого не їв».
«А!»
Політком черкнув ще одну записку.
Рено взяв обидві записки, обережно сховав свої документи, загорнувши їх у клаптик замусоленого паперу, й вийшов.
Рено служить за рахівника в великій кімнаті число 8. Він трохи погладшав, обличчя стало спокійніше.
Рено — прекрасний рахівник. Він працює швидко й точно.
Поруч за маленьким столиком сидить машиністка Женечка й базікає час-від-часу з Валічкою.
(Валічка старша і в неї є чоловік).
Вони балакають про Свирида Рено.
«Дивна річ, цей хохол, хамлюга, а така в нього фамілія. От як-би мені таку, а то — на тобі — Євгенія Кондратенко».
Валічка не слухає — їй сьогодня попало й вона поспішає додрукувати баланси.
Женечка одкидається на спинку стільця й мріє.
— Хоч-би цей не такий був тюхтій, то можна було б і за нього заміж вийти.
Женечка глянула на Рено — той зручними руками перекидав кружалка на рахівниці.
«Товаришу Рено, ви розумієте по-французьки?» — запитала Женечка задерикувато.
Рено спинився й звів очі.
В його блакитних очах блиснуло щось таке, що Женечка трішки оторопіла.
Рено уп'явся в неї зором. Женечка перевела очі на його руки.
«Товаришу Рено, ви робочий?» — спитала вона вже трошки иншим тоном. «Чому-ж у вас такі білі руки?»
«Я 10 літ служив диспетчером», — відповідає Рено. «Це не фізична праця».
Потім Рено уважно роздивляється свої руки.
Женечка встає з стільця й підходить до нього. Вона стає так, що її коліно натискає трохи на ногу Рено й уся вона звисає над ним кучерями, блузкою, запахом пудри. Вони дивляться на руки Рено.
Раптом Женечка одсахується, немов її вштрикнуто голкою.
— Цей хам, здається, натиснув їй ніжку.
Вона кидається назад до машинки й починає щось говорити Валічці. На Рено вона більше не дивиться.
Рено цокає рахівницею. Рено — прекрасний рахівник…
Сьогодня Женечка дозволить Рено себе проводити.
Рено дістав якусь командировку й завтра він од'їжджає.