Може, з нього колись і буде якийсь комісар?
Женечка постановляє розпитатись у Рено. На службі він нічого не каже.
Він, правда, розповів Женечці, які бувають обов'язки диспетчера.
Але цього мало для того, щоб на щось рішитись.
Вони йдуть вулицею.
Рено держиться осторонь.
«Скажить, Рено — ви українець?»
«Я з Малоросії» — одповідає Рено обережно.
«Я думаю, в вас ще тече французька кров» — цвірінькає Женечка.
— «В вас власне дуже добрий профіль. Як-би такого профіля хоч-би нашому головбухові, я б вийшла за нього заміж».
Рено нічого не каже. Натомість він бере Женечку під лікоть.
Женечка вириває руку й вони йдуть мовчки.
«Мені пора» — заявляє раптом Рено. І не встигла Женечка опам'ятатись, як він цмокає її в ручку й швидким кроком іде назад…
Свирид Рено приїхав у справах заготування провіянту в прифронтову смугу.
Місце гаряче. Білий фронт, правда, в 20-ох верствах від повітового міста, але повстанчі загони не від того, щоби пошарпати і тут і там. Білі стоять на станції Перевіз.
Повітове місто над рікою. Над рікою тягнеться величезний парк, що доходить прямо до лісу.
Ліс — смуга верстов 10 завширшки — тягнеться з України аж у Росію.
Після денної напруженої роботи Рено виходить у парк, сідає над річкою й міркує.
— 20 верстов усього.
Він міркує ще з півгодини…
За годину він у свитині, в шкапових чоботях сидить на підводі й їде лісом до Перевозу. Їдуть годину, дві, три, чотирі.
Ніч. Дядько Пилип, підвідчик, скручує цигарку.
За верству — Стеблинка, що доходить скрайніми хатами до станції Перевіз, де Свирид Рено служив диспетчером. Дядько — стеблинський… Світає…
«Стій».
Підводу оточують салдати в англійських шинелях. Рено злазить з підводи.
«Покличте сюди чатового офіцера» — каже Рено.
«Я — полковник Двигубський».
Потім він виймає ленінську картку й залізничні документи й шпурляє їх дядькові.
«Візьми собі це сміття» — каже він. «І дуй у село, не оглядайся».
Дядько забрав документи й поїхав.
«Так то полковник. Он чим тут пахне»…
Дядько Пилип сам із Стеблинки. Село бідне, — тільки тим і живуть, що возять у повітовому місті та служать, хто може, на залізниці.
Дядько Пилип під'їжджає до хати, випрягає кобилу, заводить її й подається до хати.
Вдома дядько Пилип зустрічає кума.
«Здоров, куме!»
«Здоров!»
«Яка тебе нечиста сила занесла з міста сьогодня?»
«То й правда, що нечиста сила. Віз отаку цяцю в свитині й чоботях. Все нічого. Їдемо, куримо.
Коли приїжджаємо, зскочив з воза. «Я — каже — полковник!»
І тиць мені оті бамажки».
Дядько Пилип витягає ленінську картку й залізничні посвідчення.
Кум бере посвідчення й картку й міняється на лиці.
«Що з тобою, куме? Що ти там учитав?»
Кум не одповідає — він розкрив ленінську картку й вдивляється в підпис.
Довго, довго дивиться він на підпис, тоненькою лінією підпис ліг на замусленій картці.
Кінець-кінцем кум зводить очі.
«Так хто, ти кажеш, такий?» — питається він сиплим голосом.
«Та полковник якийсь, забув як його ім'я».
Кум, не кажучи ні слова, забирає документи, одягає кашкета й іде до дверей.
«Куди ти, куме? Сідай — снідатимемо. Скажи хоч, чого приходив? Чи не хліба позичати?»
«Хліба» — одповів кум і вийшов.
Чоловік у шинелі й кашкеті пішов до скрайньої хати, що побіля станції.
Увійшов у хату, взяв ножа й почав копатися в долівці.
Жінка й діти мовчки дивилися на батька.
«Хліба приніс?» — боязко запитала жінка.
Але батько не одповів ні слова й чим-раз копирсав ножем у долівці.
«Вийдіть усі з хати!» — сказав він. Жінка забрала дітей і вийшла.
Тоді він розпоров підкладку шинелі, спустив щось поміж підкладкою й сукном і гукнув:
«Ідіть сюди».
Увійшли.
«За годину-дві ти підеш до кума Пилипа по хліб. Він дасть, скільки спитаєш».
Чоловік у шинелі й кашкеті вийшов з Стеблинки й пішов у бік червоних.
Іде швидко.
За пів-верстви — перша денікінська застава, за верству — друга.
«Стій — куди йдеш?»
Чоловік спинився.
«А — це той комуніст!»
Підійшов офіцер.
«Куди йдеш, жидівська морда?»
«Іду до міста».
«До міста? Руки вгору! Обшукать його!»
Чоловік звів руки вгору.
Підійшов салдат, облапав плечі, стегна, халяви.
Нічого.
«Чого тобі в місті?»
«Голодний сиджу. В місті родичі багаті. Сім'я-ж моя тут зостається, коло вас. Пустіть ради Христа».
«Ради Христа! Як ти смієш, стерво, це слово в рота брати? Обшукать його ще раз!»
Знову почали лапати.
Обмацав стегна, халяви, схопив за поли.
«Єсть!»
Загнув полу — бравнінг.
«Так ти по хліб до міста йдеш?»
Офіцер розмахнувся й ударив у зуби. «Розстрілять тут-же!»
Зняли шинелю, сорочку, чоботи.
Земля вохка, росяна — теплі спітнілі ноги вгрузли в землю.
«Семенчук, дай йому лопату, одведи в ярок і одправ його в місто по хліб. А що це таке? — Р-С-Д-Р-П… більшовиків. Візьми — покладеш йому в могилу».
Жмут посвідчення. Ленінська картка.
Ідуть.
Чоловік з лопатою попереду, салдат з винтовкою позаду.
Прийшли в ярок.
«Копай!»
Почав копати.
Викопав один штих, став, спочиває, — серце закалаталося. Лопата на плечі.
Постояв з хвилинку, став копати другий.
Викопав другий штих, став. Лопата на плечі.
Салдатові набридло. Добув тютюн, узявся скручувати цигарку.