Для себе особисто я абсолютно точно можу визначити той переломовий момент, коли я перестала бути в Україні «публічним інтелектуалом». Це кінець грудня 2000 року - вибух «кучмагейту», яким можна датувати початок розмежування українських ЗМІ на «провладні» та «опозиційні» і подальше стрімке заникання, під пресом політичної цензури, всякого простору для вільної, незаангажованої думки. Перед тим упродовж цілого 2000 року я провадила була авторську рубрику в газеті «Столичные новости». Коли газета несподівано вихлюпнула з приводу плівок Мельниченка ту малопристойну, в старій радянській «контрпропагандистській» стилістиці витриману реакцію, яка відтак дуже швидко зробилася «темниковою» нормою для всіх провладних ЗМІ (а в усій своїй красі розкрилася в антиющенківській кампанії 2004-го), то я, оговтавшись від першого шоку, потелефонувала в редакцію і просто відкликала свій черговий матеріал: вчинок цілком недемонстративний, відруховий - як покинути приміщення, у якому мирна вечірка зненацька переходить у п'яне неподобство. Одначе тоді, чотири роки тому, «публічний інтелектуал» ще був у нас наділений чітко окресленим суспільним статусом, і раптове зникнення моєї рубрики зі шпальт «СН» було однозначно витлумачене громадськістю як політична демонстрація, - за рік-два-три якогось подібного жесту зі сторони публічної особи, яка не є політиком, припускаю, вже просто б не помітили, а якби й помітили, то не стали б укладати в нього жодного суспільно значущого «месіджу». Але тоді я ще одержала десятки відгуків з усієї України з подякою за «громадянську мужність» (останній такий відгук «догнав» мене вже аж цієї осенs в Харкові, куди я їздила на прохання штабу Ющенка на передвиборчу зустріч з міською інтелігенцією!), - і саме така реакція публіки, реакція київської інтелігенції, яка вразила мене якимось ґенетично запрограмованим порогом страху перед владою, - всі ті таємні рукостискання на прийняттях і фуршетах, багатозначно нашептані тихцем у кулуарах слова підтримки, що до болю нагадували спогади радянських дисидентів про добу ранньої щербиччини, - куди більше, ніж редакційна політика однієї газети, показали мені, що в Україні розпочалося повернення back in USSR, і що від 1991 року українські інтелектуали так і не склалися на самостійну суспільну силу, яка могла б цьому процесові бодай якось протистояти. Стало ясно, що надалі єдиним морально прийнятним форматом мого спілкування з національною аудиторією (якщо не рахувати «мікромайдану» під Кабміном 4 лютого 2004-го! [4 лютого 2004 р. українські видавці й літератори провели під Кабінетом Міністрів громадсько-політичну акцію «Рукописи горять», на якій мені вперше випало публічно заявити про те, що українська влада дискредитувала себе як, із засади, антикультурна.]) має залишатися книжковий - при всій його безнадійній марґінальності в країні, де своя книжка посідає, за найоптимістичнішими підрахунками, щонайбільше 5% національного ринку (зрештою, тут я все одно була в привілейованому становищі, як «комерційне найуспішніший» український автор, чия кожна чергова книжка й так безпрограшно знайде свого читача, - я могла собі дозволити, принаймні часткову, «внутрішню еміграцію», як це називалося в недоброї пам'яті 1970-ті, тож тим гіркіше співчуваю всім своїм колегам, які такої розкоші собі дозволити не могли). Це окрема тема - наскільки дезінтелектуалізація українського публічного простору за цю другу каденцію Кучми (точніше, у запропонованій мною хронології, від 2001-го по 2004-й), пов'язана із згортанням публічности в широкому сенсі, тобто свободи слова, а наскільки - із втратою нами статусу книжкової нації й катастрофічним падінням рівня освіти. Зрозуміло, що публічний інтелектуал як явище неможливий при авторитарному чи навіть тільки напівавторитарному режимі, але чи можливий він у країні, яка от уже котрий рік поспіль видає в середньому 0,3 книжки на рік на душу населення, - це теж питання з розряду риторичних. Коли мене садовлять у студії поруч із народним депутатом і я йому, покликаючись для авторитетности на В. Липинського, доводжу доконечність у всякому суспільстві, для нормального поступу, прошарку людей вільних професій, а депутат мене перебиває словами: «Оцей-о, що ви сказали (це про Липинського. - О.3.), так я з ним не згоден, проститутка - це ж теж вільна професія!» - то це не просто кінець діалогу, це смерть мови. Мова вмирає тоді, коли в суспільстві відсутній понятійний консенсус, домовленість про єдине, загальноприйняте значення публічно вживаних слів і термінів. А такий консенсус на хоч трохи абстрактному, непобутовому рівні (там, де вже не тицьнеш пальцем: оце - стіл, а оце - чашка) в принципі не може скластися без розвиненої книжкової культури. Коли на одиниці, яких називаємо інтелектуалами, з тих статистичних 0,3 припадає, скажімо, 70 - 80 прочитаних українських книжок на рік (і ще вдвічі більше іншими мовами!), а на потенційну тих одиниць аудиторію - нуль з нескінченно довгим дробом, то інтелектуал приречений жити в ситуації постійного комунікаційного розриву - публіка, яка спроможна його розуміти, рік до року постійно скорочуватиметься, так що врешті він опиниться в повній ізоляції, в кращому разі - на тій самій старій добрій «інтелігентській кухні» радянських часів, яку в нас дипломатичне перейменовано на «тусовку». Саме цю тенденцію ми в Україні й спостерігаємо.
