І, на закінчення, трохи мажору. Так, це правда, що Помаранчева революція виявила катастрофічний дефіцит у національному інформаційному просторі публічних інтелектуалів - історичної, психологічної, культурологічної, та й серйозної політологічної аналітики в медіях бракувало, як повітря, натомість повним ходом ішло «мозкове опромінення Нестором Шуфричем» - навіть після т. зв. зняття інформаційної блокади. Інтелектуальний попит так і залишився незадоволеним - але цей попит таки був, і, хоч який «окрадений», український споживач всіляко силкувався його задовольнити. Мені, наприклад, надзвичайно приємно було, вже перед третім туром, у кінці грудня, надибати в нашому Інтернеті посилання на свої слова, що українські вибори 2004-го означають нарешті остаточний і неформальний, цивілізаційний розпад СРСР. Я це сказала 20 жовтня, в інтерв'ю віденській «5Іапсіагс1», - інтерв'ю (як і більшість моїх західних публікацій) було перекладено російською на іnomi.ru (Україна, до речі, не має навіть власної інформаційної служби для моніторингу зарубіжної преси!), - і вже звідти, описавши коло через Відень і Москву, тобто, чисто як у приказці, «через піч на Київ», по двох місяцях думка вернулася назад до себе на батьківщину. «В Україну ідіть, діти», як писав класик… Залишається додати, що всі ці два місяці я безвиїздно провела не в Кос-Аральській пустелі, а таки ж в Україні - тільки от спілкувалася тут, часом у режимі геть надсадної інтенсивности, майже виключно з західними медіа.
Тимчасом, беру на себе сміливість посвідчити - інтелектуальний Київ аж ніяк не вимер. Вся та психологічна, історична, культурологічна рефлексія над біжучими подіями, якої так жадібно шукали (і переважно не знаходили!) в Інтернеті 6 млн. українських користувачів - саме настільки підскочило їх число за минулу осінь! - у жовтні-листопаді відбувалася в усному жанрі: на київських кухнях і в нескінченних розмовах по розжарених телефонах. Здається, ніколи ми не розмовляли між собою так багато, впоєно й ненаситно, до 3-4-ї години ранку, як у ці місяці інформаційної блокади. Деякі з народжених у тих розмовах ідей після Майдану стали загальниками, деякі, можливо, ще будуть оприлюднені, деякі «погасли», не отримавши вчасного концептуального оформлення - хоча б у форматі газетної статті, - але з певністю можна ствердити, що майже ніщо не дістало своєчасного громадського розголосу! Інтелектуальний попит і інтелектуальна пропозиція так і не зустрілися. Але головне, що показала революція, - вони ще є в нашому суспільстві, попри всю тривалу лоботомізацію, якій його було піддано. Сьогодні ще є - а от завтра вже може бути пізно.
Коли я вперше прочитала назву нашої дискусії - «Література і влада», - у пам'яті мені зараз же зринув епізод із останнього дня української Помаранчевої революції. Ті з вас, хто стежив за тодішніми телерепортажами з Києва, можуть без труда уявити собі мізансцену: пізній вечір у центрі міста на сімнадцятий день повстання, море людей - близько двох мільйонів, - хоч і змучених, але впоєних ейфорією перемоги (результати фальсифікованих виборів скасовано, призначено переголосування), - і з тимчасової сцени в центрі майдану Юлія Тимошенко, нині прем'єр-міністр країни, зі сльозами на очах звертається до натовпу з прощальною промовою: дні революції будуть назавжди вписані в національну історію, пам'ять про них збережеться в наших серцях, - і зненацька, ні сіло ні впало, приголомшлива фраза - «Ми зробимо про це книгу» (знак оклику!).
Заява, як для політика, треба сказати, доволі дивна. Яку таку книгу? Хто її буде писати? І, зрештою, що це за новина така? Революція невдовзі породить на світ десятки, коли не сотні книжок різних жанрів, - яка ж рація виокремлювати з-посеред них якусь одну, чим таким особливим вона має бути прикметна? А проте «месідж» пані Тимошенко тої миті був цілком ясним: цими словами вона обіцяла людям не що інше, як перетворити їхній сімнадцятиденний особистий досвід, персональне переживання любові й віри, - на
Добрий політик завжди каже людям акурат те, що вони хочуть почути. Справді, яку більшу винагороду можна запропонувати тому, на кого чигали найгрізніші небезпеки і хто щасливо їх всі здолав, аніж - зробити з його досвіду історію? Люди хочуть, щоб їхнє життя складало історію, гідну оповіді. Кожна людська істота в нашій культурі має таку потребу, бодай на те, аби твердо знати: моє життя немарне, в ньому є сенс. З незапам'ятних часів, задовго до появи писемності, переказувана з уст в уста історія сприймалася як незаперечний доказ того, що події, про які в ній ідеться, таки варто було пережити. «Я зроблю з вашого життя оповідь, що надасть вам сенсу,» - це спокуса, котра, надто для нерелігійного ума, дорівнює мало не обітниці спасіння.
