Протягом цілого тижня очікування результатів досліджень Давід був нестерпний. Вона хотіла з ним про це поговорити, але боялася, що вибухне.
Уночі, в переддень повідомлення результатів, Сандра прокинулася й заходилася шукати Давіда в ліжку.
Його не було. Вона встала; у квартирі було темно. Сандра зайшла до кухні.
Чоловік сидів спиною до неї, схилившись на стільці. Він колихався, нашіптуючи якісь незрозумілі слова. Не зауважив її, бо інакше припинив би молитися. Вона повернулася до ліжка й розплакалася.
На щастя, виявилося, що пухлина не злоякісна. Але Сандра відчувала, що повинна поговорити про це з Давідом. На їхнє подружжя напевно чекали інші важкі випробування, що вимагали чогось більшого, ніж іронії. Вона розповіла йому, що бачила, як він молився, і Давід розгублено визнав: його налякала думка, що він міг її втратити. Він не боявся смерті, та коли усвідомив, що Сандра може померти, почувався цілком безпомічним. І йому спало на думку звернутися до Бога, про якого він ніколи не згадував.
«Коли тобі нема до кого звернутися, залишається сподіватися на Бога, у якого ти не віриш».
Сандра зрозуміла це як освідчення в коханні. Однак тепер, сидячи на ліжку в готельному номері, біля незібраної валізи, замислилася, чому її чоловік, якщо мав передчуття, що може померти в Римі, вирішив попрощатися з нею таким способом: даючи їй настанови, що визначать напрям можливого слідства. І чому фото — бо це найефективніший спосіб, адже в обох була схожа робота? Чому це був, наприклад, не відеозапис, на якому можна було зізнатися, що вона значить для нього? І не написав листа. Якщо так її кохав, то чому останні думки не присвятив саме їй?
«Бо Давід не хотів, щоб я почувалася з ним зв’язаною, на той випадок, якщо помре», — сказала вона собі. Такий здогад її вразив.
«Він подарував мені життя. Хотів, щоб я знову закохалася, мала родину, дітей. Вела інше життя, аніж життя вдови. Та й то не за декілька років, а вже тепер».
Сандра повинна була знайти якийсь спосіб, щоб із ним попрощатися. Після повернення до Мілана позбудеться його речей, викине із шафи одяг, позбавить квартиру його запаху — сигарет з ароматом анісу й дешевого лосьйону після гоління.
А можна розпочати вже зараз. З останнього повідомлення від Давіда, збереженого в пам’яті мобільного, що й привело її аж до Рима. Та спершу захотіла послухати його ще раз. Адже вона вже ніколи не почує чоловікового голосу.
«Привіт, я телефонував тобі кілька разів, але безперервно вмикається автовідповідач. У мене не так багато часу, тому одразу наведу перелік речей, яких мені бракує. Не вистачає мені твоїх холодних ніг, які шукають мене під ковдрою, коли ти лягаєш у ліжко. Бракує хвилин, коли ти даєш мені скуштувати щось із холодильника, аби впевнитися, що воно не зіпсувалося. І твого вереску, коли ти будиш мене о третій ранку, бо в тебе судоми. Не повіриш, але бракує мені навіть того, як ти береш мою бритву, щоб поголити собі ноги, нічого про це не кажучи. Узагалі тут, в Осло, дуже зимно, і я не можу дочекатися повернення. Я кохаю тебе, Джинджер!»
Сандра без вагань натиснула на кнопку видалення. «Мені тебе бракуватиме, коханий», — подумала вона. Її обличчям текли сльози. Вона вперше не назвала його Фредом.
Потім зібрала копії фото, знятих «лейкою». Оригінали забрав фальшивий Шалбер. Поклала їх одне на одне, зверху — темне. Ладна була вже порвати й забути про них, але стрималася.
Давід не зняв жодного фото каплиці Святого Раймондо з Пеньяфорта, адже домініканець раніше був пенітенціарієм. До базиліки її привів Шалбер, засунувши листівку з образом під двері готельного номера. Аж до цієї хвилини Сандра не звертала уваги на цю подробицю. Чому він хотів, щоб вона прийшла туди?
Темне фото.
«Якщо саме в ньому криється розв’язання загадки архіву пенітенціаріїв, то слід шукати в цій убогій каплиці», — подумала Сандра. Якщо Шалбер ще не знайшов.
Знову подивилася на фото. Його зробили не випадково, це точно.
Давід хотів, щоб воно було темне.
«Коли тобі нема до кого звернутися, залишається сподіватися на Бога, у якого ти не віриш».
Перш ніж вирушити до Мілана, Сандра має повернутися до базиліки Санта-Марія-Сопра-Мінерва.
Остання Давідова настанова була доказом його віри.
Мисливець усвідомив, що не сам. Що в місті-привиді є хтось іще.
Він.
Трансформіст обрав найнепривітніше місце на землі, щоб сховатися. Місце, де ніхто його не шукатиме.
Він повернувся додому.
Мисливець відчував його присутність. Кров на підлозі ще не висохла.
Він поряд.
Повинен усе продумати. У вітальні він залишив сумку, а в ній — пістолет із наркотичними патронами. Але нема часу, щоб її взяти.
Він стежить за мною.
Мисливець хотів вислизнути з квартири Анатолія Петрова. Єдиним порятунком було дістатися авто, яке він лишив перед бетонними блоками, складеними поперек дороги, що забороняли в’їзд транспортним засобам до міста. Чимала відстань. До біса вовків, він бігтиме. Немає часу на обдумування стратегії. Можна лише тікати.
