Мисливець простежив за ним поглядом. В одному кутку було розташоване лігво з ковдр і ганчір’я. Чоловік поклав туди кролика, сів зі схрещеними ногами та став вдивлятися в Мисливця.
Мисливець хотів поставити йому стільки запитань. Знав, що не вийде звідси живий. Але понад усе його засмучувала відсутність відповідей. Вистеження цієї людини вимагало величезних зусиль, тому він мав право знати. Це було б щось на кшталт віддавання військової честі.
Як сталася ця метаморфоза? Чому трансформіст залишав краплі своєї крові — ніби підпис — щоразу, коли викрадав чиюсь особистість?
— Будь ласка, поговори зі мною, — промовив Мисливець.
— Будь ласка, поговори зі мною, — повторив той.
— Скажи що-небудь.
— Скажи що-небудь.
Він розсміявся.
Той також.
— Не сприймай мене як забавку.
— Не сприймай мене як забавку.
Урешті-решт Мисливець зрозумів. Він не грає. Він готується.
Побачив, що він встав, витяг щось із кишені комбінезона. У його руках блиснув довгий предмет. Спочатку не зрозумів, що це. Коли чоловік наблизився, Мисливець побачив тонке вістря.
Він приклав скальпель до щоки Мисливця, розмітивши на ній лінії. Мисливець відчув лоскотання на шкірі. Приємне і водночас застрашливе.
«Пекло існує, — подумав він. — І воно тут».
Трансформіст хотів його не просто вбити. Незабаром здобич стане Мисливцем. Однак перш ніж це трапиться, він дістане відповідь.
Чоловік зняв балаклаву, і Мисливець побачив його обличчя. Ніколи він не був так близько. Мисливець міг би навіть сказати, що досягнув мети.
Але в обличчі транформіста було щось, чого, мабуть, навіть він сам не розумів.
Мисливець нарешті з’ясував, звідки взялося те, що він вважав його підписом.
Виявилося, це ознака його слабкості. Мисливець збагнув, що перед ним не монстр, а людська істота. І, подібно до інших людей, трансформіст також має відмінну ознаку, те, що робить його єдиним, не схожим на інших, хоча він уміє ховатися під багатьма личинами.
Мисливець мав померти, але зараз відчував радість.
Його супротивника ще можна було знешкодити.
Через дощ було незрозуміло, вечір надворі чи ще день.
Сандра переступає поріг єдиного готичного храму в Римі. Такого й не сподіваєшся побачити за безлицим фасадом. Її вітає базиліка Санта-Марія-Сопра-Мінерва, з високими склепіннями, розкішно оздоблена мармуром і прекрасними фресками.
Звук її кроків розчиняється в луні, що блукає правою навою. Прямує до останнього вівтаря. Найменшого, непримітного.
На неї чекає святий Раймондо з Пеньяфорта. Коли прийшла сюди вперше, вона не знала про це. Тепер почувається так, немовби представляла свою справу перед «Христом-Суддею між двома ангелами».
Перед Трибуналом совісті.
Фреску освітлюють запалені вірянами свічки, віск скрапує на підлогу.
На відміну від інших каплиць храму, тільки в цій — найскромнішій — свічок безліч. За кожного повівання протягу вогники нахиляються, щоб за хвилину випростатися.
Під час попередніх візитів Сандра замислювалася, через які гріхи їх запалили. Тепер вона вже знає відповідь: за гріхи всіх.
Виймає із сумки останнє фото, зняте «лейкою», і роздивляється. У темряві на ньому криється доказ віри. Остання Давідова настанова найтаємничіша, але також найбільш промовиста.
Сандра повинна шукати відповіді не деінде, а в собі самій. Упродовж останніх п’яти місяців вона ставила собі запитання, де тепер Давід і яке значення має його смерть. Її долали сумніви, вона почувалася розгубленою.
«Я фотографую місця злочину, шукаю смерті в подробицях і переконана, що лише таким чином можна щось пояснити. Через об’єктив фотоапарата я бачу різні речі. Я довіряю подробицям, позаяк вони свідчать про те, який перебіг мав той чи той випадок. Але для пенітенціаріїв існує дещо поза тим, що ми бачимо. Щось реальне, чого, однак, не фіксує фотоапарат. Тому я мушу зрозуміти, що інколи слід відступити перед таємницею. І прийняти, що ми не можемо зрозуміти всього».
Стикаючись із важливими екзистенційними питаннями, науковець розмірковує, а людина, яка вірить у Бога, непорушно застигає. Цієї миті в храмі Сандра відчуває, що дісталася межі. Недарма їй на думку спадають слова пенітенціарія: «Є місце, у якому світло зустрічається з темрявою. Там, у цій країні тіней, де все розмите, заплутане й непевне, і відбувається найважливіше…»
Маркус висловився ясно, але Сандра не розуміла його аж до цієї хвилини. Справжня загроза — не темрява, а проміжний стан, де світло стає оманливим. Де добро змішане зі злом і їх не можна розрізнити. Зло криється не в темряві, а в тіні.
Саме там вдається сфальшувати справи. Чудовиськ не існує, є лише люди, які скоюють жахливі злочини. «Тому секрет полягає в тому, щоб не боятися темряви, — думає Сандра, — бо якраз у її глибинах є всі відповіді».
Тримаючи в руці темне фото, жінка схиляється над свічками. Починає дути, гасячи їх по черзі. Їх десятки, і це триває довго. У міру їх згасання наповзає темрява, як приплив моря. Усе навколо неї зникає.
