Постріл влучив у Девока. Він повільно сповзав на Маркуса, і очі, що в нього вдивлялися, були вже мертві. Руки притиснуті до грудної клітки в ділянці серця. Між пальцями струменіла темна кров. Пролунав другий постріл. І майже тієї самої миті Маркус побачив блиск. Куля його наздогнала. Удар у череп. Відчув, як кістка розколюється на дрібні шматки, як сторонній предмет заглибився в його мозок, наче чийсь палець, а з рани сочиться тепла липка кров.
Та чорна діра в його голові всотала все: минуле, свідомість, найкращого приятеля, а також обличчя супротивника. Адже що справді мучило Маркуса — він не міг пригадати рис обличчя людини, яка завдала йому горя.
Абсурдно, але він, якщо хотів знайти кривдника, мав би наразі припинити шукати. Бо щоб учинити справедливий суд, він мусив би стати колишнім Маркусом. А досягти цього нереально, якщо весь час роздумувати про те, що сталося з Девоком. Він повинен розпочати все заново, віднайти себе.
І для цього треба знайти Лару.
Розбите скло. Він пригадав це, і знов у пам’яті спливли останні слова Клементе: «Відтепер ти сам». Інколи Маркус сумнівався навіть у тому, що крім них двох був хтось інший. Коли єдиний приятель знайшов його на лікарняному ліжку — напівживого й позбавленого пам’яті — і розповів йому, хто він, Маркус не повірив. Потрібен був час, щоб призвичаїтися до цієї думки.
«Собаки не розрізняють кольорів», — повторив він, щоб упевнитися, що це все правда. Сягнув по документи стосовно справи Єремії Сміта, позначені c.g. 97-95-6, сів на ліжку й заходився передивлятися їх, шукаючи якогось сліду, який міг би привести його до зниклої студентки.
Почав із короткої біографії вбивці. Єремія мав п’ятдесят років, неодружений. Походив із заможної родини. Син італійки та англійця. Обоє вже померли. Були власниками п’яти крамниць тканин, але продали все у вісімдесятих роках і припинили торгову діяльність. Єремія був єдиний син, не мав близьких родичів. Міг жити на чималий відсоток від капіталу, тому ніколи не працював. На цьому біографія уривалася, і в його особистій історії розпочиналася чорна діра. В останніх двох рядках було коротко зазначено, що мешкав самотньо на віллі на узгір’ях у передмісті Рима.
Маркус дійшов висновку, що в житті Єремії немає нічого особливого. Але ж виникли певні умови для того, щоб він став тим, ким був. Самотність, незрілість почуттів, нездатність до близьких стосунків — і разом з тим прагнення бути поряд із кимось рідним.
«Ти думав, що єдиним шляхом для появи інтересу в якоїсь жінки є викрадення її й утримання зв’язаною, чи не так? — подумки ставив до нього запитання Маркус. — Напевно. Чого ти хотів досягти, що було в тебе на меті? Ти викрадав їх не для того, щоб скористатися ними для сексу. Ти не ґвалтував їх і не катував.
Ти очікував, що вони замінять тобі родину.
Ти намагався примусити їх до спільного життя, улаштувати так, щоб усе було нормально, кохати їх як справжній чоловік, але вони були надто налякані, щоб відповісти тобі. Щоразу ти намагався налагодити стосунки з ними, але вже за місяць усвідомлював, що це неможливо. Ти розумів, що твоє почуття нездорове, збочене й існує тільки у твоїй голові. А потім — скажімо відверто — тобі хотілося полоснути їх ножем по горлу. І нарешті ти їх убивав. Але не припиняв шукати… кохання».
Хоча ці роздуми й видавалися логічними, Маркус нікого цим не переконав би. Він пішов цією стежкою й прийняв здобутий із цього висновок як єдиний правильний. Він спитав себе чому, але не знайшов відповіді. Це також було частиною його таланту. Інколи він жахався своїх здібностей.
Він вирішив проаналізувати modus operandi Єремії. Цей чоловік скоював злочини протягом шести років, убив чотирьох жінок. За кожним разом наступала фаза спокою: убивці вистачало пам’яті про акт насилля, щоб загасити бажання повторити. Коли цей сприятливий вплив зникав, народжувалося нове бажання, що призводило до наступного викрадення. Це був фізіологічний процес.
Жертвами Єремії були жінки віком від сімнадцяти до двадцяти восьми років. Він шукав їх серед білого дня. Налагоджував із ними контакт під якимсь приводом, потім пропонував випити й додавав до напою «пігулку зґвалтування». Коли наркотик починав діяти, Єремія пропонував піти разом.
Але чому дівчата погоджувалися випити з ним?
Це Маркусові здавалося дивним. Він гадав, що такий чоловік, як Єремія — середнього віку й геть не красень, — мав би викликати підозри, а таки дівчата дозволяли до них наближатися.
Довіряли йому.
Мабуть, він давав їм гроші або розказував щось про майбутнє. Одна з технік зваблення (дуже розповсюджена поміж сексуальних злочинців) полягала в обіцянні роботи або легких заробітків, можливості взяти участь у конкурсі краси, кастингу до фільму або телепередачі. Але такі прийоми вимагали вміння налагоджувати товариські контакти, а це надто суперечило характеру Єремії, який жив наче відлюдько.
Як він зумів їх ошукати?
