Правду кажучи, спочатку їй не подобався лосьйон, який Давід купував у супермаркеті. Він здавався агресивним і нав’язливим. Протягом трьох років, які вони прожили разом, кілька разів Сандра намагалася замінити лосьйон. На кожен день народження, з нагоди Різдва чи річниці до офіційного подарунку вона додавала лосьйон після гоління. Давід використовував його протягом тижня, а потім ставив поряд з іншими на полиці у ванній кімнаті. Як виправдання він повторював: «Мені шкода, Джинджер, але він не пасує мені». Проказуючи це, Давід моргав до неї так, що вона шаленіла.
Сандра ніколи не подумала б, що згодом купить двадцять пляшок цієї рідини й розставить їх по квартирі. Вона взяла стільки через абсурдне побоювання, що одного дня лосьйон можуть вилучити з продажу. Також купила ці жахливі сигарети з ароматом анісу. Запалила їх і залишила в попільничках у всіх кімнатах. Однак ця магічна алхімія не була досконала, тому що ті аромати поєднував Давід своєю присутністю у світі. Тільки його шкіра, його дихання, його настрій разом утворювали той особливий синтез.
Після довгого робочого дня, щойно зачинивши двері квартири, Сандра чекала кілька секунд, стоячи нерухомо в темряві. Нарешті за якусь хвилину відчула запах чоловіка — він нібито вітав її. Поставила сумки біля крісла в передпокої. Треба почистити апаратуру, але вона звикла все відкладати на потім. Подумає про це після вечері. Сандра наповнила ванну гарячою водою, занурилась і лежала, аж поки шкіра на пальцях стала морщитися. Потім вона вдягла блакитну футболку й відкоркувала пляшку вина. Навчилася таким чином притлумлювати біль. Їй не до снаги зараз вмикати телевізор або читати. Зазвичай дівчина проводила вечори на канапі, замислено сидячи з келихом негроамаро в руці.
Їй було лише двадцять дев’ять, і вона не звикла думати про себе як про вдову.
Друге правило, яке засвоїла Сандра Веґа: будинки гинуть так само, як їх мешканці.
Після смерті Давіда вона жодного разу не відчула його присутності в навколишніх предметах. Мабуть, тому що більша частина речей у квартирі належала їй.
Чоловік Сандри був незалежним фоторепортером і їздив по всьому світу. До того як познайомитися з нею, він не мав потреби у власному помешканні, йому було задосить готельних номерів і випадкових ночівель. Якось він розповідав, що, перебуваючи в Боснії, спав на кладовищі, у гробниці.
Усе Давідове майно вміщалося у двох великих валізах із зеленої тканини. Там був як літній одяг, так і зимовий, адже він ніколи не знав, куди доведеться їхати. Також у Давіда був старенький ноутбук, з яким він ніколи не розлучався, і найрізноманітніші речі, які могли знадобитися в дорозі: універсальні складані ножі, акумулятори до мобільного, навіть апарат для очищення сечі — на той випадок, якби він потрапив у якесь місце, де бракувало б питної води.
Він зберігав лише найнеобхідніше. Наприклад, у нього не було жодної книжки. Читав багато, але, щойно закінчував читати, дарував книжки друзям. Давід припинив це робити лише тоді, коли оселився в неї. Сандра відвела йому місце під стелажі, і думка про облаштування своєї книгозбірні йому навіть сподобалась. Таким чином він пускав коріння. Після поховання Давідові друзі прийшли до Сандри, і кожен приніс книжку, яку той колись їм подарував. На сторінках збереглися нотатки, здійснені його рукою, загнуті ріжки сторінок, були навіть підпалені місця й плями від моторної оливи. Це давало змогу Сандрі уявити, як він читає Італо Кальвіно[7]: із цигаркою в роті, стоячи під пекучим сонцем у якійсь пустелі, біля пошкодженого авто, чекаючи, поки хтось прийде на допомогу.
«Ти бачитимеш його в усьому, — говорили їй друзі, — тобі буде важко забути про нього». Але сталося геть інакше. У неї ніколи не було враження, що вона чує його голос, що він промовляє її ім’я. Вона ніколи не ставила на стіл ще одну тарілку.
Чого їй справді бракувало, то це їхнього повсякдення. Коротких одноманітних митей, наповнених незначущими дрібницями.
У неділю вона зазвичай вставала пізніше й виявляла його в кухні, де він за третьою чашкою кави читав газету, оповитий хмарою анісового диму. Давід сидів, спершись ліктем на стіл, пальцями тримав цигарку, з якої вже мало не падав попіл, такий занурений у читання, що забував про цілий світ. Коли Сандра приходила невдоволена й ставала у дверях, він прибирав з очей скуйовджене кучеряве волосся, здіймав погляд і всміхався до неї. Вона намагалася не звертати на нього уваги, готуючи сніданок, але він пантрував за нею з пришелепуватою усмішкою, і нарешті вона не витримувала. У Давіда був вибитий різець — на згадку про падіння з велосипеда у сім років, а ще він носив окуляри в штучній черепаховій оправі, які трималися купи завдяки скотчу, і через це був схожий на стареньку англійську леді. За хвилину він садовив Сандру собі на коліна й цілував у шию.
Пригадавши це все, вона поставила келих з вином на столик біля канапи. Узяла мобільний і набрала номер голосової пошти. Голос, як завжди, сповістив, що в неї є одне повідомлення, уже прослухане. Отримане п’ять місяців тому.
