Він червоний, з позолоченими пряжками. Такий самий, як той другий, його близнюк, з іншого будинку, з іншого життя. Моніка вважала ці роликові ковзани трохи кітчевими, а Тереза казала, що вони чудові. Сестри теж були близнючки — Моніці навіть здалося, що вона побачила себе, коли труп Терези знайшли на галявині біля річки холодного грудневого ранку.
Сестрі був лише двадцять один рік, і хтось перерізав їй горло.
Кажуть, один близнюк відчуває, що відбувається з другим, навіть на великій відстані. Але Моніка не повірила в те, що сталося. Вона не відчула страху чи небезпеки, коли Тереза зникла в неділю по обіді, повертаючись після катання на роликах із подругами. Її тіло знайшли через місяць. На Терезі був той самий одяг, у якому вона була під час викрадення. І червоний ролик, який здавався гротескним протезом на нозі мерця.
Моніка зберігала цей ролик уже шість років, запитуючи себе, що сталося з його парою й чи знайде вона її. Скільки разів дівчина уявляла собі обличчя людини, яка викрала Терезу… Скільки разів шукала це обличчя серед незнайомців на вулиці… Із часом це перетворилося на одержимість.
Можливо, зараз вона знайшла відповідь.
Дівчина дивилася на чоловіка, який лежав на підлозі. На його розпухлі долоні з попеченою шкірою, на волосся, що виднілося з носа, на пляму сечі на холоші. Він не був схожий на чудовисько, яким вона його завжди уявляла. Пересічний чоловік. Звичайна людська істота, до того ж зі слабким серцем.
Її роздуми урвав голос Тоні:
— Знаю, про що ти думаєш. Можемо припинити, якщо хочеш. І чекати неминучого. Вистачить єдиного твого слова. Ніхто про це не дізнається.
Можливо, Тоні запропонував це, тому що помітив вагання Моніки, коли її тремтлива рука прикладала ларингоскоп до губ чоловіка, що ледь дихав. Вона знову подивилася на його грудну клітку.
«Убий мене».
Можливо, то було останнє, що бачили очі сестри, коли він по-звірячому вбив її. Жодного слова втіхи, що на неї заслуговує кожна людська істота, яка завчасно йде з життя. Убивця насміхався над своєю жертвою. І цим утішався. Можливо, Тереза благала про смерть, жадала, щоб це скоріше скінчилося. Розлютившись, Моніка стиснула ларингоскоп у руці так, що її пальці побіліли.
«Убий мене».
Негідник витатуював ці слова на своїх грудях, однак, коли самому стало зле, зателефонував і попросив про допомогу. Він теж боявся смерті.
Моніка замислилася. Ті, хто знав Терезу, бачили в Моніці її відбиток, постать із музею воскових фігур, жалюгідну копію. Вона була тим, ким могла стати її сестра. Люди споглядали, як вона дорослішала, і намагалися відшукати в ній Терезу. Тепер Моніка мала можливість відокремитися від образу своєї сестри. «Я лікар», — нагадала вона собі. І захотіла відчути чи то співчуття до чоловіка, який лежав перед нею, чи то страх перед вищою справедливістю або побачити щось схоже на знак. Проте усвідомила, що нічого такого не відчуває. І тоді дівчина завагалася, розпачливо подумавши, що ця людина може не мати нічого спільного зі смертю Терези. Але цей ролик тут якось опинився, і, як не крути, на це існувала тільки одна причина.
«Убий мене».
Тієї миті Моніка зрозуміла, що вже все вирішила.
Через страшенну зливу в Римі було похмуро й тоскно. Потоки води сірим саваном накривали історичні будівлі в центрі міста, фасади палаців скидалися на мовчазні заплакані обличчя. Провулки, що, наче нутрощі, оплутали П’яцца-Навона, були безлюдні. Але за кілька кроків від монастиря, творіння Браманте[2], з вікон старого кафе «Делла Паче» пробивалося світло, і його відблиск було видно на мокрому блискучому асфальті. Усередині стояли оббиті червоним оксамитом крісла, столики з мармуру, помережаного сірими жилками, неоренесансні статуї. А також були постійні клієнти. Це і митці, передусім художники й музиканти, яких розтривожив світанок; і майстри з антикварами, що вже готувалися відчиняти свої майстерні й крамниці на цій вулиці, а ще кілька акторів, котрі, перш ніж піти спати, надумали попити капучино після нічних репетицій у театрі.
Того похмурого ранку всі шукали тут утіхи й спілкування з друзями. Ніхто не звертав уваги на двох чужинців у чорному вбранні, які сиділи за столиком навпроти входу.
— Як твоя мігрень? — запитав молодший.
Його супутник умить припинив збирати пучкою дрібки цукру, розсипані навколо порожньої філіжанки, і провів рукою по шраму на лівій скроні.
— Часом не дає спати, але можна сказати, що почуваюся краще.
— Усе ще бачиш той сон?
— Щоночі, — відповів чоловік, підвівши на співрозмовника темно-сині меланхолійні очі.
— Це мине.
— Так, мине.
Тишу, що запала після цих слів, урвав довгий звук кавомашини, яка випустила пару, коли було готове еспресо.
— Маркусе, настав час, — сказав молодший.
— Я ще не готовий.
— Не можна чекати довше. Тобою цікавляться, хочуть знати, на якому ти світі.
— Я просуваюся, чи не так?
— Так, справді, ти стаєш вправнішим, і це мене заспокоює, можеш мені повірити. Але вони дуже на тебе розраховують. Від тебе багато що залежить.
— То хто мною цікавиться? Я хотів би зустрітися з ними й поговорити. Бо я знаю тільки тебе, Клементе.
