— Але в описанні убивства біля Остії бракує однієї деталі, — сказав пенітенціарій. — Факту, що Діана Дельґаудіо, прокинувшись на мить від коми, написала «вони».
— Лікарі сказали, що йшлося про щось на кшталт невимушеного рефлексу, що те слово виникло в її свідомості випадково, разом з імпульсом писати. І ми достоту знаємо, що Віктор Агапов діяв сам. Ти справді вважаєш, що цей факт має велике значення?
Спершу Маркус вирішив, що ні.
— Нам відомо, що до цієї історії причетна секта. А якщо це зробив один з її членів? Можливо, хтось, хто нишком стежив за вбивцею?
Він не хотів йняти віри словам Фернандо: інвалід-симулянт сказав йому, що вони втратили зв’язок з Віктором після того, як він вийшов з інституту «Гамельн».
— Тоді навіщо було Астольфі забирати соляну статуетку з місця злочину лише наступного дня? Якби там справді був хтось із секти тієї ночі, він зробив би це відразу.
Це правда. Однак зміна одягу, так само як і слово «вони», лунали як фальшиві ноти в загальній мелодії.
— Що ми тепер робитимемо? — запитала Сандра.
Маркус повернувся до неї. Він досі відчував аромат її волосся. Аж здригнувся від того відчуття, але не видав себе. Зосередився на слідстві.
— Ти повинна знайти дівчину із Сабаудії, перш ніж це зроблять карабінери та поліція. Вона нам потрібна.
— Як? У мене немає засобів для цього.
— Вона говорить зі слов’янським акцентом і не хоче, щоб її знайшли… Чому?
— Убивця міг тим часом її вже відстежити та вбити, ми не знаємо. Але до чого тут акцент?
— Припустімо, що вона ще жива і просто боїться органів правопорядку. Можливо, вчинила якісь правопорушення в минулому.
— Злочинниця?
— Насправді я мав на увазі повію. — Маркус помовчав. — Спробуй уявити себе на її місці: вона уникнула вбивства, ударила на сполох, а тому вважає, що виконала свій громадянський обов’язок. Має трохи грошей у запасі, іноземка. Може перебратися куди-інде будь-якої миті, у неї немає ані найменшого інтересу залишатися в Італії.
— Особливо якщо вона бачила вбивцю в обличчя і він знає, що хтось може його впізнати, — додала Сандра.
— Або ж нічого не знає, нічого не бачила та просто ховається, чекаючи, поки всі заспокояться.
— Авжеж. Утім карабінери та поліція теж дійшли схожих висновків, — зауважила вона.
— Так, але вони шукатимуть, прочісуючи її середовище зовні. А в нас є свої люди всередині…
— Хто?
— Космо Бардіті.
Чоловік, який навів його на слід соляного хлопчика збіркою казок. Та найголовніше — він заправляв клубом з виставами в стилі садо-мазо:
— Яким чином нам може допомогти мертвий? — запитала Сандра.
— Його дружина, — пояснив Маркус, маючи на увазі жінку, якій він дав гроші, щоб вона змогла негайно виїхати з Рима разом з дворічною донькою. Тепер він сподівався, що та не скористалася його порадою. — Ти мусиш піти до неї. Скажеш, що тебе прислав друг Космо, який радив зникнути з міста. Про це відомо тільки їй і мені, а тому вона тобі повірить.
— Чом би тобі не піти разом зі мною?
— У мене є дві проблеми, про які я маю подбати. Перша пов’язана із загадковим незнайомцем з Колізею. Треба зрозуміти, хто він такий і чому вирішив нам допомогти. Боюся, його поведінка не є безкорисливою.
— А друга проблема?
— Щоб розв’язати її, я маю здійснити візит, який до цього часу мені довелося відкладати.
Великі вхідні двері палацу шістнадцятого століття були тільки трохи причинені.
Маркус штовхнув їх та опинився у великому внутрішньому дворі із секретним садом. Там були дерева й вимощені каменем водограї, прикрашені статуями німф, які збирали квіти. Відкритий простір оточували будівлі з портиком, що їх підтримували ряди дорійських колон.
Краса цього місця дуже нагадувала про красу типових римських палаців — звісно, найбагатших і найрозкішніших, — як Палаццо Русполі або Палаццо Дорія Памфілі на Віа-дель-Корсо.
Ліворуч великі мармурові сходи вели до верхніх поверхів. Маркус почав підніматися.
Він переступив поріг розписаного фресками залу. Антикварні меблі та гобелени вигідно прикрашали приміщення. У повітрі було відчутно легкий особливий запах, притаманний старим будинкам, — витриманого дерева, написаних олією полотен, ладану. Приємний аромат, що свідчив про історію та про минуле.
Пенітенціарій рушив далі, пройшов ще через низку приміщень, схожих на перше. Він навіть подумав, а чи не повернувся, бува, назад.
З полотен на стінах персонажі, чиї імена давно були забуті, — дами, шляхтичі та лицарі, — уважно споглядали за ним, і йому здавалося, що їхні очі, на перший погляд непорушні, переміщаються разом з ним.
«Де вони тепер? — подумав Маркус. — Що залишилося після них? Можливо, тільки картина, обличчя, яке догідливий художник прикрасив, дещо погрішивши проти правди. Вони вважали, що таким чином згадка про них залишиться надовго, однак замість цього перетворилися на частину інтер’єру, ніби якась статуетка на полиці».
Поки він прокручував у голові всі оті думки, його увагу привернув якийсь звук. Він був низький і неперервний. Та сама нота, що повторювалася до нескінченності. Ніби закодоване повідомлення. Як запрошення. Звук правив за поводиря.
Маркус пішов на поклик.
