Проте ніякі зміни не тривали довго. Згодом усе ставало, як було раніше. І Ганна знову була батьковою улюбленицею. Та після тієї світлини щось у Вікторовій душі обірвалося; розчарування було таке сильне, що утворило в ній глибоку рану, якої він більше не міг не помічати.
А ще він дуже втомився постійно боятися.
Одного дня він зачинився у своїй кімнаті (день видався дощовий, а він не любив дощу). Лежав на животі просто на застеленій килимом підлозі та розв’язував математичні приклади. То був його спосіб відволіктися від того, що ятрило душу, ні про що не думати. І йому трапилося на очі квадратне рівняння:
ax² + bx + c = 0
Щоб знайти значення змінної х, члени рівняння повинні були дорівнювати нулю. Тобто анулюватися. Його математичний склад розуму блискавично знайшов рішення. З лівого боку рівняння були він та Ганна. Щоб дорівнювати нулю, вони мусили анулювати одне одного.
Так у нього виникла ідея.
Нуль був чудовою цифрою. Висловлював стан спокою, відсутності тривоги. Люди схильні недооцінювати вагу нуля. Нуль для них — це смерть, а для нього він міг стати свободою. Тієї миті Віктор збагнув, що ніхто не прийде й не забере його звідси. Марно сподіватися. Однак математика ще могла його врятувати.
Тоді він пішов до кімнати Ганни, одягнув одну з найкращих її суконь і ліг на ліжко. Перед цим він поцупив у батька його старого мисливського ножа. Спершу просто приклав його собі до шкіри, щоб спробувати, чи гострий. Ніж був холодний. Потім заплющив очі, зціпив зуби, не зважаючи на голос сестри в голові, яка вмовляла його не робити цього. Однак він підняв лезо, опустив його собі на ліве зап’ястя й різко провів. Відчув, як метал уп’явся в тіло. Біль був нестерпний. По пальцях заструменіла гаряча липка рідина. Потім він поступово втратив свідомість.
Ніякого більше Віктора. Ніякої більше Ганни.
Нуль.
Коли він знову розплющив очі, то побачив батька, що тримав його в обіймах, обмотавши зап’ястя рушником, щоб зупинити кров. Він голосно ридав і колихав його, як немовля. Потім з батькових вуст злетіла фраза, яку Віктор першої миті навіть не зрозумів як слід.
— Моєї Ганни більше немає. — І додав: — Що ти накоїв, Вікторе? Що ти накоїв?
Тільки згодом Віктор збагнув: отой невеликий рубець на зап’ясті Анатолій Ніколаєвич Агапов сприймав як ваду, що з нею він не зміг змиритися. Його не мало бути на бездоганній ніжній шкірі його лялечки. Відтоді він більше його не фотографував. Того дня Ганна для нього померла.
