Ловець тіні полностью

Молода черниця-самітниця, розчленована в лісі Ватиканських садів.

«Диявол тут», — подумав він. Чоловік із сірою сумкою через плече, якого зняла телекамера спостереження, той, на якого він безуспішно так довго полював, побував у Ківулі за сімнадцять років до злочину у Ватикані, після якого минуло вже три роки.

— Корнеліус ван Бурен, — сказав він отцеві Емілю, пригадавши ім’я нідерландського місіонера, який, напевно, здійснив оті вбивства, — у селищі залишився хтось із тих, хто його знав?

— Минуло багато часу, середня тривалість життя тут дуже коротка.

Однак потім подумав і додав:

— Є одна стара. Одна з убитих дівчат доводилася їй онукою.

— Мені треба з нею поговорити.

Отець Еміль збентежено вирячився на нього:

— А як же гелікоптер?

— Ризикну. Відведи мене до неї.

Вони підійшли до церкви, і отець Еміль увійшов першим. Усередині вздовж стін лежали хворі на холеру. Родичі покинули їх, щоб самим урятуватися, і тепер про них піклувалися особи похилого віку. Над цією сумною сценою височіло велике дерев’яне розп’яття, установлене на заповненому свічками вівтарі.

Старі співали для молодших. У тому співі вчувалися самі лише смуток і ніжність. Тож здавалося, що всі вже давно змирилися з власною долею.

Отець Еміль пішов на пошуки жінки і знайшов її в кінці нави. Вона доглядала за хворим юнаком: клала йому на чоло змочені в холодній воді шматки тканини, щоб збити жар. Священник кивнув Маркусові, запрошуючи підійти. Вони разом присіли поряд з нею. Отець Еміль щось сказав жінці їхньою мовою. Стара перевела погляд на чужинця, уважно вивчаючи його своїми великими, пронизливими карими очима.

— Вона поговорить з тобою, — промовив отець Еміль. — Що ти хочеш, щоб я в неї запитав?

— Чи вона щось пам’ятає про ван Бурена?

Священник переклав запитання. Жінка подумала хвилину й потім упевнено відповіла. Маркус чекав, коли вона договорить, сподіваючись, що її слова відкриють йому щось важливе.

— Вона каже, що той священник був не такий, як усі інші. Здавався добрішим за інших, хоч насправді таким не був. І щось було в тому, як він дивився на людей. І те щось їй не подобалося.

Жінка заговорила знову:

— Каже, що протягом усіх цих років вона хотіла стерти з пам’яті його образ назавжди і зрештою стерла таки. Вона просить пробачити її, але не хоче знову згадувати його. Вона впевнена, що то він убив її онучку. Та тепер вона вже перебуває у спокої, і вже невдовзі вони зустрінуться з онукою на тому світі.

Але Маркус не вгавав:

— Попроси її розповісти щось про той день, коли ван Бурен зник.

Отець Еміль запитав.

— Вона говорить, що однієї ночі духи лісу прийшли, щоб забрати його і віднести до пекла.

Духи лісу… Маркус сподівався почути іншу відповідь.

Отець Еміль відчув його розчарування.

— Ти мусиш розуміти, що в їхній свідомості забобони мирно вживаються з релігією. Ці люди — католики, але продовжують поважати вірування, пов’язані з культами минулого. Так завжди було.

Маркус подякував жінці кивком і вже мав намір підвестися, коли вона вказала на нього пальцем. Спершу він не зрозумів. Потім збагнув, що вона вказує на медальйон у нього на шиї.

Зображення святого архангела Михаїла, покровителя пенітенціаріїв.

Тоді Маркус зняв його з шиї, взяв жінку за руку та вклав медальйон у її зморшкувату долоню. Потім стулив її, мов закрив скриньку.

— Нехай цей янгол тебе захистить цієї ночі.

Жінка прийняла дарунок з легкою усмішкою. Вони ще мить дивилися одне на одного на прощання, потім Маркус підвівся.

Вони вирушили у зворотний шлях до гелікоптера. Пілот уже увімкнув двигуни, лопаті крутилися в повітрі. Маркус підійшов до дверцят і озирнувся: отця Еміля поряд не було, той зупинився раніше. Тоді він повернувся до нього, попри невдоволені крики пілота.

— Ходімо, чого чекаєш? — запитав.

Однак місіонер мовчки похитав головою. Маркус збагнув, що в того й на думці не було шукати прихистку в джунглях, як в інших мешканців селища.

Замість цього він би повернувся до церкви й чекав на смерть разом зі своїми вірянами, які не знали, як їм рятуватися.

— Церква багато чого зробила завдяки місіям у Ківулі та інших подібних місцях. Не допусти, щоб монстр зруйнував здійснене нею добро, — наказав йому отець Еміль.

Маркус кивнув, потім міцно обійняв велетня. За мить він уже сідав на борт гелікоптера, який за кілька секунд набрав висоту і зник у сірому мороці дощу.

Унизу стояв місіонер і махав йому на прощання. Маркус помахав у відповідь, але полегшення не відчув. Йому хотілося мати стільки мужності, скільки було в серці цього чоловіка. «Одного дня, — сказав він подумки. — Хтозна».

Та ніч була щедрою на сюрпризи. У нього з’явилося ім’я вбивці, який допіру залишався невідомим демоном. Минуло вже двадцять років, однак, можливо, ще залишався час для правди.

Але для цього Маркус мусив повернутися до Рима.

Корнеліус ван Бурен убивав не тільки в тому селищі.

Він знайшов його сліди в різних куточках планети.