Маркус знав, що існують люди, наділені особливими талантами, схильністю чи то до математики, чи до музики, чи до малювання. Декому дуже легко давалися підрахунки, а дехто всього за один день міг навчитися бездоганно грати на музичному інструменті, ще хтось міг запросто намалювати по пам’яті панорамний краєвид міста в усіх деталях після того, як розглядав його лише протягом кількох секунд. Часто такий особливий дар супроводжено якоюсь вадою, як-от аутизм або синдром Аспергера. У минулому таких осіб називали
«Віктор, напевно, був одним з них. Ученим психопатом», — вирішив Маркус.
Хлопчик повернувся до свого стільця, прибрав тієї самої пози: похнюпився і сховав долоні під колінами. Однак цього разу втупився в об’єктив відеокамери.
«Будь ласка, Вікторе, поглянь на мене», — дорікнув йому м’яко Кропп.
Від хлопцевого пронизливого погляду Маркусові стало моторошно. Здавалося, малий міг бачити його наскрізь попри всі перешкоди між ними.
За хвилину Віктор таки послухав і знову перевів погляд на психіатра.
«Зараз ми поговоримо про твою історію», — оголосив Кропп.
Ті слова не справили на хлопчину ніякого враження, він так і сидів з байдужим виглядом.
«Що сталося з твоєю сестрою, Вікторе? Ти пам’ятаєш, що з нею трапилося?»
Кропп витримав тривалу паузу — можливо, з метою викликати якусь реакцію.
Минув якийсь час, поки Віктор нарешті щось сказав. Але його голос лунав дуже тихо, важко було розібрати.
«Що він сказав?» — запитав Клементе.
Тут втрутився Кропп:
«Повтори, будь ласка».
Хлопчик підвищив голос, але не набагато, і повторив несміло:
«То не я».
Двоє лікарів у кімнаті мовчали й чекали, чи він не додасть іще щось до сказаного. Однак марно. Віктор обмежився тим, що знову повернувся до відеокамери, уже втретє.
«Чому ти туди дивишся?» — запитав його Кропп.
Хлопчик повільно підійняв руку та вказав на щось:
«Там нічого немає. Я не розумію».
Віктор мовчав, однак погляду не відводив.
«Ти щось бачиш?»
Віктор заперечно похитав головою.
«Може, когось?..»
Віктор не поворухнувся.
«Ти помиляєшся, там нікого немає. Ми тут самі в кімнаті».
Але хлопчик далі дивився в той бік. Маркусові й Клементе здавалося, що малий дивиться просто на них, і від цього їм стало неспокійно.
«Ми ще повернемося до розмови про твою сестру. Це важливо, — сказав Кропп. — Але на сьогодні досить. Можеш тут побути й побавитися, якщо хочеш».
Перезирнувшись, лікарі підвелися й рушили до дверей. Вийшли з кімнати, залишивши малого на самоті, однак відеокамеру не вимкнули. Маркусові це здалося дивним. Віктор тим часом так і сидів, утупившись в об’єктив; навіть жоден м’яз не тріпнувся на його обличчі.
Пенітенціарій намагався прочитати його думки по очах. Яка таємниця була схована в погляді цього хлопчини? Що він заподіяв своїй сестрі?
Минула майже хвилина. Потім плівка закінчилася, запис урвався.
— Тепер нам відоме його ім’я, — задоволено мовив Клементе.
У них були дві конкретні зачіпки: відеокасета й запис голосу чудовиська на реєстраторі сповідальні в церкві Сант-Аполлінаре, з якого розпочалося розслідування.
«…колись давно… Це сталося вночі… І всі помітили, куди увігнано ножа… настав його час… діти померли… нещирі носії нещирої любові… і він повівся з ними безжально… соляного хлопчика… якщо його не зупинити, він сам не зупиниться».
Відео та аудіозапис були двома крайніми свідченнями. Показували вбивцю, яким він був у дитинстві й тепер. А що сталося з ним посередині, між цими двома віхами? А ще раніше?
— Сповідальню Сант-Аполлінаре в минулому злочинний світ використовував для передавання інформації поліції, — підбив підсумок Маркус, якому треба було зібратися з думками. — Церква тоді була нейтральною зоною, надійним портом. Монстр знав про це, ось чому ми вирішили, що він обов’язково має бути злочинцем.
— Можливо, він скоїв якісь злочини після інституту «Гамельн», — промовив Клементе, вказуючи на екран. — Зрештою ми ж бо знаємо, як воно буває: більшість дітей та підлітків, що скоїли злочин, робить це й надалі.
— Їхню долю вирішено, — підтвердив Маркус.
Однак то було лише його власне міркування, він відчував, що от-от наблизиться до чогось дуже важливого. У звуковому записі була одна фраза, яка після перегляду відео тепер набула зовсім іншого значення.
Коли він слухав той запис уперше, то вирішив, що злодій мав на увазі батьків своїх юних жертв. Що оте садистське попередження було призначене їм з огляду на біль, який вони мали пережити.
Він помилявся.
— Я зрозумів, чому він вибирає пари закоханих, — промовив Маркус, усе ще заглиблений у власні думки. — Причина ніяк не пов’язана із сексом або з якимось збоченням. На аудіозаписі він звертається до жертв, називаючи їх «дітьми».
Клементе уважно його слухав.
