151. Віщий Радогост сказав: «Світлий христолюбе Адалберте, скажи щиро — хліб, який ти щойно їв, був правдивим хлібом? Небо, що ти в Києві бачиш, земля, на якій ми родимося і хліб родиться наш, правдиві? Кажеш, що в Києві все правдиве — і небо, і земля, і плоди землі, і люди — отже так все, як ти казав — правдивість там, де правдивий Бог».
Єпископ відчув, що теологи варварської України (Руси) глибококмітливі, з ними говорити про справи Божі — справа нелегка. Віщий Радогост, щоб помогти гостеві Адалбертові вийти з невеселого настрою, сказав: «Правдивий госте, говори нам про правдивих людей, а не про правдиву віру. До нас приходять гречини, говорять про віру правдиву, а чинять — зло».
Царевич Святослав сказав: «Правдиве походить від правдивого Бога — таке віровчення в Україні (Русі). Прощай, чужинце! Правдиві мої дворяни, наповніть міхи хлібом правдивим, медом правдивим, салом правдивим, щоб чужинець, лишаючи наш град правдивий, не був голодний. І проводжайте його до меж землі нашої, щоб він ніким не був скривджений».
152. Царевич Святослав біля двірця сів на коня і помчав до Дніпра: він готує нові лад'ї. По Дніпрі ліс пливе: колоди взимку зрубані, шириною в лікоть, довжина — п'ятнадцять, двадцять кроків, багата на дерево Деревлянія. На березі купці вивантажують нові вітрила.
Віщий Радогост і єпископ Адалберт ідуть вулицею. Дівчата біля домів квіти саджають — вже тепер думають про свята Купальські. Весь град Кия влітку квітами заквітчаний і різнотрав'ям, гаями озеленений.
Біля Хрещатого струмка, за руки взявшись, ідуть колом дівчата. Співають: «Весна, Весна, днем красна. Що ти нам, Весна, принесла?» Інші дівчата ідуть квітами закосичені, піснею відповідають: «Принесла я вам Літечко, ще й зеленеє зіллячко. А вам, дівоньки, по вінку з хрещатого барвінку. А вам, парубочки, по кийку — гоніте скотину на гірку. А вам, бабуні, по ціпку, під хатами ходити, малих діток водити».
Одні дівчата квіти саджають, а інші в буденний день веснянок співають, чому? Дівоньки, які мають по десять, дванадцять літ, учаться Весну стрічати, їхні старші сестри — квіти саджають. Квіти краще приймаються, як з піснею саджаються.
153. Іде єпископ Адалберт і бачить — білі доми, стара бабуня з внучатами колом ходить на зеленому горбку. «Вже весна воскресла. Що ти нам принесла?» Веснянка сидить на пеньку з квітами, відповідає: «Ой, я вам принесла цілющу росу, дівоцьку красу. Весну зустрічайте, квітами вітайте».
І знову дівчата. І пісня: «Дівчата-вороб'ята, радьмося! Та виходьмо на травицю, граймося! Та виходьмо на травицю в добрий час, нема таких весняночок, як у нас».
«Що той бородатий дід тій дівчині робить на обличчі, там, біля дуба?» — спитав Адалберт. Віщий Радогост відповів: «Лікує. Вона має ураження на шкірі. Свіжим настоєм з квітів проліскових лице змазує. Дбає про внуччину красу».
«Чому ті діти співають, молитовно руки тримаючи?» — спитав Адалберт. Біляві малі діти в довгих полотняних сорочинах благально співають: «Ой, ти Сонечко, засвіти, засвіти. Землю нашу Матінку, пригорни, пригорни». У дитячій молитві свята безпосередність. Співають вони за своїм внутрішнім потягом. Співають задушевною дитячою невинністю — певні вони, що Сонечко чує їхню пісню, і на їхнє прохання землю-Матінку теплом пригортає, квітами вкриває. Між дітьми і Сонечком є розмова.
154. «Що там сталося?» — спитав Адалберт, бачачи, що жінка, вимахуючи качалкою, біжить за чоловіком в чорному довгому вбранні. Він задкується, хрест перед собою тримає. Та, почувши, що повнолиця молодиця потягнула його качалкою, закричав: «Во ім'я Христа! Варвари, паґануси, диявольське ополченіє!»
Віщий Радогост відповів: «Грек (монах з Константинополя) ходить по хатах. Він у скриньці носить кісточки з пальців святих угодників. Каже, що ті кісточки лікують від жовтяниці і кашлю, коли християнин носить їх на шиї».
«Він оповідає, що хто прийме Христа — житиме в раю, а хто ні — горітиме в пеклі. Він показує малюнок, як то люди-християни в раю щасливим життям живуть, а кияни — в пеклі печуться. По жіночому галасі довідуюся, що цей монах добре пообідавши і медівки випивши, сам забув про рай, і хіть проявляв до молодиці. За сміле виявлення почувань, вона його частує качалкою».
155. Віщий Радогост і єпископ Адалберт стали на Кий-горі: лежать степи широкі і безмежні, як світ, видніються білі хатини.
Щороку Україна (Русь) перед Великоднем має Білий тиждень. У Білий тиждень Україна (Русь) білує свої житла — білує внутрі і зовні, причепурює. Матері з доньками квітами розмальовують печі, лежанки, припічки, сволоки. Тати з синами вимітають сміття з подвір'я, чистять стайні, чепурять скотину, на городі вигрібають огудиння, обкопують дерева. Є повір'я, що «чисте подвір'я — до господаря довір'я».
156. І сказав єпископ Адалберт: «Греки, які гостювали у царя Оттона, казали, що Україна (Русь) — брудна, живе в печерах. Поклоняється божеству з образом птаха, який у небесах кричить, як осел, і під хмарами тремтить, просить крови. Дівчата на своїх грудях роблять рани, і кров'ю годують кровожадне божество. І роблять вони з тіста ідола цього — печуть його на вогні, і з'їдають. З'ївши таке божество, вони сходяться біля річки і вербною гілкою б'ють самі себе до крови — криваву жертву божеству приносять, а потім розбігаються — хто куди».
157. І відповів віщий Радогост: «У березні (на початку останнього тижня) у нас є свято Жайворонків. Жайворонок — вістун весни. Слово "жайворонок" у нас значить "зугарне воркотання". "Жайворонки летять — теплінь вістять, вітайте гостей біля кожних дверей", — кажуть люди наші. І вітають: тримають біля порога в мисці хліб, спечений у вигляді птаха, приказують: "У кожній хатині радісно людині, жайворонок-маля, славить наші поля. Йдіть у поле орачі, дітям треба калачі"».
«Дівчата з тіста печуть зображення жайворонка. Є такі дівчата, що вміють їх красиво зображати, з мачинок очі роблять. Печуть сорок жайворонків тому, що волхви устійнили, що під час прилету жайворонків, сорока вже встигла сорок прутиків покласти — гніздо виє. Отже, не бійтеся жайворонки, летіте, піснею небеса хваліте, і гнізда вийте, щоб сорока білобока та не була одинока».
158. «Дівчата зображення жайворонків ставлять на підвіконні. Світильники світять на покутях, юнаки приходять, і дівчата їх обдаровують жайворонками, веселяться. Це прадавній, споконвічний звичай: людина висловлює радість, що після Зими прийшла Весна. Є в нас і "Пісня про Жайворонка": "Чом ти, жайворонку, рано з вир'я вилетів? Ще по горах сніженьки лежали. Ще по долах криженьки стояли. — А я тії сніженьки крильцями розвію. — А я тії доли піснями зігрію"».
Орач іде по ниві, рівномірно зерно розсіває. Жайворон у високості його труд оспівує: з піснею краще працюється.
159. «Є в нас віра, що верба втілює в собі велику силу життя. Вітер вербну гілочку відломив. Гілочка, гнана вітром, заплакала за життям, відламаним кінцем до сирої землі припала, і матінка-земля їй життя врятувала. Вербна гілка пустила корінь. З гілочки виросла велика верба — ми, люди природи, зачаровані великою спонукою життя! І святу таїну життя у вербі бачачи, ми перед Великоднем вітально, обов'язково радісно торкаємося самі до себе гілочками. І кажемо: "Не я б'ю, верба б'є, за тиждень Великдень, недалечко — червоне яєчко"».
«Що значить — не я турбую тебе, а — сила життя, що є в мені, виявляє торжество своє. І як не радіти — у яєчкові вже є червона цяточка — є кров, народжена червоним весняним сонцем, кров — життя. Життя незнищиме!»
«Бачите — кожне подвір'я має своє повір'я. Греки ніколи не зрозуміють складу нашої душі, для них дорога життя нашого дивна, незбагненна, неосяжна. Невторопавши що і до чого, вони ширять про віру нашу, як стерв'ятники, жахні оповіді».
160. У селі Ладиж'є Адалберт побачив богомольця. Віщий Радогост сказав: «Це наш волхв Чара, чарівна людина». Діти, що сидять біля нього, учаться молитися. Вони кажуть: «Милостивий Боже, Сонце праведне, зорі красні, місяцю ясний, вітри буйні, дощику рясний, погода красна, діди — любі лади наші, ідете до нас, гостимо вас, з літом вітаємо! Роди, Боже, жито, пшеницю, всяку пашницю!»
«Бачите, в християн є віра, що Бог людину зробив — Єву зробив з ребра, так, як і землю. І зробив зорі, і скотину зробив. Ми кажемо: "Роди, Дажбоже, жито, пшеницю". Ми люди не зроблені, а народжені».
161. А що та сива жінка дітям каже?» — спитав Адалберт. Віщий Гугул сказав, що то видюща (повитуха Рум'янка). Вона тут, в селі й лікаркою, і вчителькою. Тих дівоньок вона водила на зорі до гаю. У гаю їхні лиця вмивала росою з цвіту черемшини. Роса та цілющі сили має. А тепер їх вчить співати. «Десь тут була Подоляночка, десь тут була молодесенька. Тут вона упала, до землі припала. Устань, устань подоляночко, умий личко, як ту шкляночку»: по-різному в нас цю пісню співають.
І сказав єпископ Адалберт: «У вас розвинена любов до краси, чепурности. Тіло ваше й душа ваша вгармоновані природою. Не кожний народ збагачений такими скарбами. Помітив я, що ваші дівчата виводять веснянки за ходом Сонця, і квіти голівки повертають за ходом Сонця».
162. «І тому я думаю, що гречинам не вдасться створити у Києві темні монастирські мури, в яких практикувалося б зневажливе ставлення до природи, до радісного життя. Ви вмієте жити з Сонцем. У найтяжчі хвилини життя ви не втрачаєте почуття гумору. Ви вмієте з лиха сміятися, склад душі вашої високий і світлий.
Ваша віра — це діяння вашої вдачі, і, щоб вас навернути на віру грецьку чи латинську, треба вашу вдачу змінити, або — ув'язнити вас. Ваша вдача може змінитися тільки тоді, коли клімат на землі вашій зміниться — перетвориться в пустині сонцем спалені, як у Греції, Арабії.
Ваша вдача і ваш клімат (літо, осінь, зима, весна) поєднані між собою. У вас є чотири характери — зимовий, весняний, літній, осінній, і тому ви є народом колоритним. Мені не хотілося б, щоб такі люди, як кияни, зіпсували свій спосіб життя».
163. «Незлічима кількість поколінь формувала вашу вдачу, вашу мову. У вашій мові я чую — «вже стало на світ благословитися», «іде дощ», «Земля-мати». Ваша мова — це поезія. Ваша віра — це пісня душі вашої.
«Гречини звуть вас варварами тому, що ніби у вас законів немає — кожний святкує, коли йому захочеться. У вас немає визначених святкових днів».
164. І відповів волхв Чара: «Той, хто святкує тоді, коли йому зажадається, на нашій землі не живе. Є в нас закон Дажбожий, закон не видуманий волхвами, атіманами, царями, я волхв — оборонець законів Дажбожих».
«І тепер (і завжди — від віку до віку) ми щороку починаємо пісневоди весняні з того дня, коли вперше зозуля закує. Повідомляю вас, що зозуля-чубатенька в нашому селі щороку кує в ті самі дні. Її лагідне "Ку-ку" озивається в хатах».
«Ми вже й без зозулі точно знаємо дні наших веснянок. Є в нас свої колодаї — описи свят. Та все ж воно якось приємніше жити з піснею природи. На вершечку тієї високої тополі щороку кує зозуля — повідомляє, що час веснянки починати».
«Зозуля прилітає тоді, коли вже більшість пташок гнізда має. Спізнюється чубатенька, і тому лиху долю має, свої яйця в чужі гнізда підкидає. Не нам її судити. На десяту добу зозуленя прокльовується, годує його, як своє, інша пташина. Там кує зозуля, а там тьохкає соловейко, а тут співаємо ми, діти Землі і Неба, і так уся земля славить Дажбога».
165. Єпископ Адалберт спитав: «А що означає та купа попелу край села? Там була принесена жертва?» І відповів волхв Чара: «Чув я, що гречини кажуть, що ми чоловікожерці. Ні, в жертву богам ми не приносимо кров людську. Наша віра не потребує чоловічеських жертв. Ми богам даємо жертви польові. І од трудів наших — просо, молоко, вар.
Перед оранкою село (весь рід) йде в степ, і так щороку — від віку до віку. На траві край села розкладається вогнище. Біля вогнища батьки раду радять: де і що починати сіяти. Біля вогнища не можна сваритися, гніватися, кричати, лихословити.
Біля вогнища йде суд — розважливе думання, утверджуються постанови. І волхви віщують — чи не прилетить посланик Чорноба, принісши на вітряних крилах сніг і холод. Посланик Білоба — то теплий промінь Сонця. І цей попіл край села свідчить, що рада старшин вже відбулася. А чому в полі, на землі нічиїй? Шоб заздрости не було».
166. Набігла хмара. На порохнявий шлях пішов рясний тихий дощ. Єпископ Адалберт і Віщий Радогост стали під стріхою. З хати (кати), як горобці з-під стріхи, випурхнули босі хлопчики. Руки піднявши до неба, вони кружлялися, співали: «Ой, дощику-поливайчику, поливай, поливай! Косаченько до Вістуні, прибувай, прибувай!»
У хаті живе дівчина Вістуня з мамою і цими трьома братиками, що тепер славлять дощ. Їхній тато поліг на полі брані тоді, коли цар Ігор воював з хозарами. Мати вийшла з хати і сказала до подорожніх: «Заходьте, не минайте світку нашого. З Богом заходьте, з Богом стрінемо».
У хаті пахне степом — глиняна долівка заслана свіжою соломою білою, чистою. Мати світильник засвітила на покуті біля образу Первоматері Лель. Вістуня з погребу принесла молока. Хліб житній лежить на столі під білою скатертиною. На лаві, біля помийниці стоїть відро з водою, і тут же велика дерев'яна миска, на кілку — свіжий рушник.
Єпископ Адалберт перехрестився, підніс до рота скибку пахучого хліба, та, побачивши, що Віщий Радогост миє руки, поклав скибку, і також помив руки. Мати до гостей: «Угощайтеся, їжте на здоров'я, тут мед, тут сир. Чуйтеся як вдома. Не гнівайтеся, що в нас світлиці вітальної немає, ми звичайні люди. Чим багаті, тим і раді. Та сідайте на покуті, щоб старости сідали. Вістуне, витри порох з лави».
167. Брати Вістунині сиділи тихо. Мати їм сказала: «Розгнівити гостя — це те саме, що й Бога розгнівити». У хату зайшов косак Бразд, тримаючи на руці орла. Хлопчики раділи — вони були певні, що Бразд почув їхню пісню зазивну, і тому на коні примчав з Києва. Орел був свійським, спокійно дрімав.
Єпископ Адалберт глянув у вікно: біля берези стояв прив'язаний кінь. Збруя прикрашена золотими бляшками. Сідло окуте міддю і сріблом. Кінь гризе вудила. Гребе землю під собою. Всі вийшли з хати оглянути баского коня. Косак Бразд сказав, що він завтра з володарем Святославом поїде на полювання. І коли спіймає тура, їхатиме в поході поруч з володарем.
168. Єпископ Адалберт глянув на сусідню хату спалену — спитав, чому була пожежа? Мати-господиня відповіла: «Батько спалив синову хату. Було так: син сам жив у хаті. Посварився за дівицю красну з суперником, і вбив його. Суд дав йому меча, щоб він сам себе покарав. А він утік. Пішов у ліси, в далекі північні землі, де річки Ока, Москва, Клязьма, там чимало злодіїв наших живе. З дівицями чужої крови вони женяться, і стають чужими для нас. Батько, щоб все село знало, що він від сина-вбивці відрікається, спалив хату. Не думайте, що всі ми люди добрі. Є і в нас злодії, бродники, віровідступники, насильники. Та їх ніхто до хати не пускає — зникають вони у північних лісах».
169. Залишаючи Київ, єпископ Адалберт сказав: «Живете ви на пребагатій землі — лежать поля: бери, ори, сій, жни. Ви маєте натуру добру не тому, що ви зліплені з ангельського тіста, а тому, що життя не примушує вас обманом, насильством їжу для дітей здобувати. Ідучи до вас, я боявся: думав, що ви, ако варвари, стрінете мене, заколете, спечете на вогнищі і з'їсте, славлячи многих богів своїх. Тепер я маю право сказати, що ваші боги мають таку добру вдачу, як і ви».
«Віра в одного Бога всюдисущого, думаю, буде сама вами утверджена — коли не тепер, то колись. Ні греки, ні латини не будуть розпоряджатися душами вашими. Оповім цісареві Оттону, що Україна (Русь) гордо сказала мені: «Пощо нам чужого Бога, свій Бог стоїть біля порога!»
Віщий Радогост подарив єпископові Адалбертові десять гривенів (десять фунтів срібла). І два фунти золота.
170. Михайло Грушевський в «Історії України-Русі» в розділі «Вдача, звичаї, віра» пише, що українська (русичівська) «вдача привітна й ясна відбилася і в звичаях та постановах. У старім праві нашім не було смертної кари на провинників, а також нікого не калічили за провини, відрубуючи руки, ріжучи вуха, носа, як то робили по законам візантійським або старинним німецьким.
Духовні (єреї і архиєреї), прийнявши разом з церковними книгами також і книги законів візантійських, пробували на грецький взірець, і в нас завести такі кари на смерть та калічення, але того люди не приймали. Карали грошима, саджали до в'язниці, а в найгіршому разі віддавали в неволю, щоб працею відробив свою провину, але крови проливати, життя в чоловіка відбирати, не любили.
Ясними і веселими очима дивилися на світ Божий. Не знали вони темних суворих богів, що напосідалися на щастя чоловіка. Вище всього славили й шанували світло й тепло світове, що дає себе знати в Сонці, в теплі, в буйній рослинності, в житті природи».
