Мага Віра полностью

171. 964 рік. Двадцятидворічний Свято­слав стає володарем (царем) Дажбожої Ук­раїни (Руси). Він головний суддя, він тато на­роду. Він «імператор Великої Скитії». Скитія старе ім'я України (Руси).
Віщий Радогост — вірний дорадник царя Святослава. Він сказав: «Вельможний царю мій, є дані — греки (ромеї) тепер тримають поважний зв'язок з Хозарією. Вони хочуть з хозарами поділитися нашими землями, на­шою кров'ю. Вони морями дістаються до Дону. Розбудовують гради Хозарії — Саркель на Дону, Іттиль на Волзі».
«Хозари відвикли жити з праці рук своїх. В'ятичі, мещери, мери везуть їм багату данину з берегів ріки Ока та з лісів, де ріка Волга починає води збирати. Тепер ти йдеш, царю мій, щоб звільнити в'ятичів з хозарської не­волі. В'ятичі принесли дари до Києва. Вони кажуть: "Не хочемо бути хозарськими, хочемо бути руськими, просимо українців (русичів) боронити нас" ».
172. Степ, як світ безмежний. У лісах і го­рах безпечно жити. Щоб жити на найро­дючіших у світі степах, треба бути народом безстрашної крови, вольової вдачі, треба мати силу богів, які вміють жити і вміють вмирати.
Цар Святослав веде степовим безмежжям косацьку рать. Косаки на конях. Коні люб­лять степ, їх вабить простір, на якому їхній біг змагається з буйними вітрами. Берегами ти­хого Дону ідучи, прийшли косаки на землі північного Передкавказзя. Вони на східних берегах Чорного моря роззброїли аланів, чор­них болгар, касогів. Їхнім ханам сказав Віщий Радогост: "Пощо вторгнулися на землі внуків Дажбожих? На схід від Волги є степи, ліси, гори, ріки, озера — чому ви свою вітчизну ли­шили, на чужу вторгнулися?"
Косаки взяли в полон греків (ромеїв), які везли мечі з Константинополя до Саркеля.
173. Перепливши Дон, цар Святослав дав наказ — на північному березі Сурозького моря перепочинок. (У 13-14 століттях монголи по­лю­били рівні береги Сурозького моря. Во­ни сказали "азав", що значить "низина", "до­ли­на". Є сором, що українці своє море Су­ро­зь­ке тепер звуть по-монгольському — Азовсь­ким).
Пасуться попутані коні на долині Сурож'я. Горять вогнища. Тихо на степовому морі. Цар Святослав і атімани-воєводи після вечері відпочивають, слухають оповіді волхва.
174. Волхв Чара каже: "І град Кия у часи тата Оря мав назву Сур'яград, а то значить — Сонцеград. З Сур'яграду первоотці наші їзди­ли по сіль до Сур'я моря. І ми, внуки їхні, тепер біля Сурозького моря сліди перво­отцівські славимо".
"Гречини (ромеї) пливуть з Атен, з берегів Егеї до наших воріт. Вилазять на береги наших морів, ставлять житла на нашій землі, і нам чиняти зло. Бога нашого зневажають, імен наших не визнають. У них Сурозьке море — Меотійське, у них Дон — Танаїс. Ми кажемо Дніпро, Дунай, Дністер, Прут, а вони — Борис­тен, Істер Тирас, Перет. І звуть нас бористе­ні­тами. Ми кажемо Сумери, а вони — Кімери, Ґо­мери. Ми кажемо Туранія, бо багато сильних турів плодиться на степах, що лежать на захід від Сур'я моря, а вони кажуть Таврика, Тав­рія. Бачите, з слова "тур" зробили "тавр". Не поважають вони мови нашої. Єдину мову, яку вони визнають — іржання коней і брязкіт ме­чів".
175. Слово "тур" давнє (ведійське), значить "лякати", "наступати", "турляти". Слово "буй" значить "великий", "смілий", "буйний". "Буй-тур" — "великий подвижник", "сміливий звитя­жець", той хто має життя прославлене на полі брані. У "Рик Ведах" слово "тур" значить "по­над­сильний", "завойовник", а слово "буй" зна­чить "буйний", а "трибуй" — "тризвивистий".
Хозари в Саркелі й Іттилі довідалися, що буй-турська рать царя Святослава обминула їх і степами повертається до Києва.
З напольованими оленями, турами, зай­ця­ми, козами, вепрами, лебедями, гусами, кач­ками, перепелами, тетервою прибули косаки до Києва, почали в Дніпрі купатися. Ждучи царя Святослава, знатні люди града Кия меду наварили, напекли калачів. Пиріг з ягодами спечений такий великий, що везуть його на возі на білому полотні. За возом ідуть пекарі. І дівчата з квітами. Пиріг — святковий хліб, призначений для пиру. Пиріг їсти — пирувати, мед пити, піснями звитяжців хвалити.
176. Віщий Гугул, якого єрей Григорій (ду­ховний учитель цариці Ольги) зве "дияво­ль­сь­ким патріярхом града Кия", стоїть величний, як світ. Довге біле полотняне вбрання під­перезане синім широким поясом. На поясі вишиті золоті лінії, подібні на небесну блис­кавицю.
Віщий Гугул промовляє до киян. Пло­ме­ніють його задушевні слова: "Перший грім — будитель Весни. Перший внук Дажбожий — Святослав — спаситель України (Руси). Маємо віру свою, і тому маємо свій шлях життя. Свій шлях життя ми освячуємо щоденною працею, ратніми походами, чуттями душі нашої, творінням розуму нашого".
177. "І пам'ятаймо: коли утратимо рідний шлях життя і почнемо ходити по чужих шля­хах, станемо блудними синами, віровідступ­никами. Ми — внуки Дажбожі, нам дане Небо і нам дана Земля, і, щоб на світі була любов, ми поднесь поважаємо всі віри на світі. І за рідну віру ми завжди готові життя віддати. Життя за рідну віру віддати значить вічно в житті народу царювати".
"Рідна віра України (Руси) — свята віра на­родного безсмертя, свята віра народної душі, свята віра народної природи. Ми, внуки Дажбожі, не любимо думати про кров, сльози, пожежі. А коли воюємо, то тільки тому, щоб боронити дітей наших, боронити дорогу жит­тя нашого, боронити наші криниці, ріки, по­ля, пасовища, ліси. Боронити святі могили Предків наших. Греки (ромеї) з своїх злиден­них земель лізуть на наші степи, приходять у гради наші, ширять незгоду між нами, роз­сварюють сина з матір'ю, лякають небесними карами тих, які не хочуть грецької віри прий­мати".
178. "Вони хочуть обтяжити душу нашу каз­ками про одрубану голову Іоана, про Ісуса, живцем приколеного до деревини. Вони хочуть наш розум поневолити грецькою ві­рою, грецькими законами, грецькими мудро­щами. Вони хочуть, щоб ми не мали рідної дороги життя. Є мозок у головах наших! На рідній землі ми ніколи не стояли на колінах перед зайшлими богомольцями! Слава владо­любному цареві Святославові! Слава тим, хто життям і смертю боронять ніким необмежену Волю України (Руси)".
179. Тихо грають гуслі. Кияни веселяться на пиру. Смутна сидить за столом цариця Ольга, біля неї єрей Григорій. Вона відчула, що Віщий Гугул і син Святослав, і рать ко­сацька, і атімани-бояри, і знатні кияни — ду­шею не з нею. Ніхто не гудить її і ніхто не славить її.
І син Святослав став, як тур, відважний, рішучий. Він сказав матері віч-на-віч: "Перед греками — ворогами моїми, на колінах стоїш, "не броняху, а ругахуся". Соромиш мене перед косаками, ставиш юдейця Ісуса вище Даж­бога – Господа отців рідних. Чула, греки-хрис­тияни залізним пруттям присмиряють охре­щених болгар".
180. Серпень. У степах лунають пісні — ве­чором дівчата вертаються з поля. Несуть пер­ший зажинок, сніп зажинковий. З снопом за­жин­ковим завтра вони підуть до Києва. Вночі на дорогах чути гуркіт колес, стукіт коней. З навколишніх селищ люди їдуть на свято Зажинок.
(Зажинки — Перший день жнив. На зорі йде в поле мати з доньками і невісткою. Біля ниви вони, схід сонця стрічаючи, моляться: "Даж­боже, як рай, Твій урожай, ми є Твої внуки, благослови руки, серпи, злоті ниви, щоб у щасний час жнива почати. Скільки на небі зірочок, хай буде стільки на полі копочок". Потім мати каже: "Діти, благословляю вас, почніть ниву жати у цей добрий час". Доньки і невістка ниву зажали, перевеслом з осоки сніп перев'язали і квітами уквітчали).
181. Ранок. Сонце освітило Хрещату доли­ну, почали йти дівчата з першими снопами. У вінках мак, колоски, духмяні квіти степові. Убрання біле, мережки сріблисті. Кращих вишивальниць на світі немає — і кожний це бачить, і кожний це знає.
На білій сорочці — вишивки барвисті, тон­кими пальцями створені. Стрічки вогнисті, злотом оторочені, сині й зелені розвіваються на високих грудях, виблискують разки намис­та. Глянеш — не дівчата, а квіти степові.
Парубки перев'язали плечі рушниками. На рушниках колосся, злотом розшите. Ідуть юні косарі у вишиванках полотняних, ідуть з ці­пами, несуть ярмо — знак возовиці. Вони готові снопи возити, збіжжя молотити. З ними ідуть гудці — гудці в роги позолочені гудуть, слав­лять зажинки: "О Дажбоже, даруй літо гоже".
182. І цього року в Києві свято Зажинків особливо величне — з гористої Гугулії прибули гугули. Перший сніп святий привезли, щоб Віщий Гугул поблагословив. Гугули їдуть на конях. Збруя нова — вуздечки й сідла з воло­в'ячої шкури. Коні б'ють копитами, у них гри­ви закосичені, ноги (вище копит) підперезані — на поясках срібні дзвінки, на лобі — з колосся діядеми.
Вийшов з волхвами з Священного Гаю Віщий Гугул. Він підняв до неба злотосяйне знамено Дажбоже. Озвалися на весь світ ши­рокий гугульські трембіти, хвилями понеслася по граді Кия срібна луна. Загомоніли кияни — зраділи, що брати гугули з снопами зажин­ковими завітали.
183. На рушниках рум'яняться калачі. Кияни і гугули ждуть благословення. Віщий Гугул, зажинковий сніп благословляючи, ви­йняв три колоски, помяв їх. Відвіяв полову і почав смакувати зерно. І поцілував калач, і підніс дар Дажбожий до неба. І промовив уро­чисто: "Діти мої, внуки Дажбожі, совість Неба і Землі, життям люблені орачі, благословляю ваші калачі, освячую мозолі на ваших руках! Освячую зерна на ваших полях!"
"І беру сніпочок у світлий домочок. Святая пашниця — сонце-паляниця. Рідні наші нивки — золоті зажинки! Ночі дощовії і грози страшнії, нічні блискавиці, грізні громовиці, не ламайте стебел нашої пшениці! Людей не жахайте, в лісах спочивайте. На вибалки-бали, ідіть Копопали, снопів не паліте, поле сонцем грій­те. Щоб були багаті ми у рідній хаті, пошли літо гоже, пресвятий Дажбоже!"
184. І підійшли до Віщого Гугула дівчата. І він сказав: "Радійте дівчата у серпневі свята. Земля, Небо, Рай благословляють ваш святий кравай". І підійшли до Віщого Гугула юнаки. І він сказав: "Мої косаки — славні паничі, воля — це мечі! Хто з мечем вмирає, рабом не буває. Слава усіх слав наш цар Святослав! Рать косацька гожа — родина Дажбожа. Слава буде йти та на всі світи, як будете бджільно царя берегти. Бережіть серцями, бережіть мечами, бережіть душею, морем і землею!"
"Діти мої, діти, ви одна родина. У вас піт один, у вас один пах, у вас світ один, у вас один прах. Коріться, коріться, коріться собі, а більше нікому на святій Землі!"
185. Ніч тиха. Зоряне небо. Богодар (син Віщого Радогоста) сидить у Священному Гаю. Він утік з дому — мати Вістуня хоче, щоб він був тлумачем. Він не любить мови гречин­сь­кої. З косаком Браздом він на полюванні тура спіймав, отримав меч від царя Святослава, хоче звитяжцем бути.
Спокійно горить Священний Вогонь. Ві­щий Гугул молиться сам. Оподаль лежать ка­лачі. З Хрещатої долини доносяться зажин­кові пісні — співають старі люди. Сидячи під крислатим дубом, помітив Богодар, що дві постаті, озираючись, підкрадаються: може голодні, прийшли взяти калача?
І раптом з глибини душі пролунав голос Віщого Гугула: "О, Дажбоже". І десь страх щез — Богодар летів, як ошалілий, і кричав: "Злодії! Ловіть, злодії!" Два косаки, які біля дерева стояли з гугулками, затримали злодіїв. Косак Кий сів на коня і помчав до царя Свя­тослава.
186. Царський двірець. Перед царем Свя­тославом стоять косаки Сила і Кий. І Віщий Радогост з сином Богодаром. І стоять зв'язані вбивці — грек Акаккіус і варяг Аскалдус. Цар Святослав сказав: "Христові вірите, а Дияво­лові служите, хвалитеся, що істинну віру ма­єте. Косаки, закуйте душогубців. І посадіть їх у темний поруб. І — мовчіть. Скажіть, щоб вран­ці гугули не від'їзджали. Віщий Радо­госте, ти лишаєшся зі мною".
І цар Святослав сказав: "Є зла вість. Хо­зари наших купців ограбили в Саркелі. Двох пустили, а п'ятьох продали грекам у неволю. Я заборонив хозарським купцям залишати Київ. Коли хозари не шанують самі себе, ми не маємо права шанувати їх".
"Два юнаки, які знають гречинську мову, одягнуться по-жебрацькому. І хай вони жи­вуть на Подолі біля кирікону Іллії: там греки звели кубло змов, доносів, злочинів. Вони вби­ли Віщого Гугула. Не кажи киянам прав­ди, бо вони вб'ють мою матір. Розумієш?"
187. На прощання прибули люди з долин Глубочиці, Сітомиля, Сирця, Почайни, Щека­виці, Оболоні. І прибув волхв Чара з Ладиж'я. "У землі сховати, домовину викопавши? На землю лад'ю поставити, високу могилу наси­павши?" — радилися волхви. І вирішили за спо­конвічним (оріянським) обрядом обрядити, обмити, одягнути у дорогу Вічности — у Царство Духа Предків благословити.
Ні земна, ні підземна животина не повинна живитися струдженим серцем Віщого Гугула. Він — Святий, Він з'єднається з Священним Вогнем — з світлом Світу. Вогонь на крилах всеочищаючих понесе Віщого Гугула у Свя­тиню Небесної Високості, у таємничий світ немеркнучих зір, у Сваргаоко, де Первотато Орь і Первомати Лель стрічають ласками улюблених внуків своїх.
188. І були на горі покладені дубові колоди: лежали вони, дім нагадуючи. І гугули на топірцях винесли тіло Віщого Гугула. По чо­тирьох боках дубової домовини стоять косаки — тримають смолоскипи.
У білосніжному одінні лежить тато (чи, як тепер кажуть, патріярх) натхненної дохристи­ян­ської України (Руси). Лице покрите вогнис­тим полотном. Під головою вишита подушка, в ногах — біле хутро.
Ідуть і йдуть люди на гору. Ідуть, щоб віддати доземний поклін Віщому Гугулові. Ки­янки, дерев'янки, гугулки, любечанки, чер­ні­гівки принесли у мисках кашу, вар, на рушниках тримають калачі, біля калачів го­рять світильники.
189. Волхв Чара підійшов до Священного Вогню, біля якого піввіку молився Віщий Гу­гул. Узяв вогню і підійшов до домовини, і по­клонився, і вогнем до древа торкнувся, і так робив, всі чотири сторони обходячи. І під­няв­ся вогонь до Небесної Вічности. І прощалося сонце з землею, і, гаснучи, заходило в Дніп­рову безодню. Зорі замерехтіли — тремтливо заіскрилися, і захиталася земля, задрижали ліси. Гоготить вогонь — гоготить, як ключ гусей, що летить у вирій, як водоспад, що ворушить кам'яні пороги, як грім, що хмару розбиває вогнем життєдайної сили.
190. Заридали — тужливо заплакали трем­біти гугульські. Ридання понеслося степами безмежними і лісами дрімучими, непрохід­ни­ми лісами всесвітньої України (Руси). І падало ридання сльозами на трави, на селища, на по­доли. Спалахнуло небо: серце Віщого Гугула з'єдналося з Вогнем Безсмертя.
Заплакав Київ. Заголосили жінки — сестри жалібниці. Вони тримають журні віття білої берези: "Ой, Гугуле, Гугуле, серце твоє чуле. Ми осиротились, тяжко зажурились. Хто ж нам правду скаже, дорогу покаже? Чом в непевний час ти покинув нас? Хозари-гречини з нашої скотини хочуть шкіру драти, поля наші рідні та й у нас забрати. А нам хреста дати до нашої хати, щоб ми хреста мали — в неволі стогнали".
"Гугуле, Гугуле, твої заповіти будемо гля­діти, щоб нашії діти вміли володіти мечами, світами, лютими врагами. Тату наш, Гугуле, кличемо, як Бога, тебе до порога, до наших світ­лиць, диво-паляниць. До наших поріг, ти при­ходь, як Бог. Де ми, там і хата — навстіж наші врата. З райської долини, ти приходь щоднини".
191. 965 рік. Цар Святослав стрінувся з матір'ю. І вона сказала: "Соромно мені — ти в порубі тримаєш гречина Акаккіуса. Святі іко­ни він мені місяць тому подарив, молився за спасіння душі моєї, щоб я на небі між пра­ведними була".
"Я мстилася за тата твого, била деревлян. Акаккіус мстився за віру грецьку — убив Гу­гу­ла. Віщий Гугул був грішником, бо він любив Україну (Русь) більше, як святу Юдею, де Христос родився".
І відповів цар Святослав: "Не пізнаю тебе, мати. Прощай, мене жде рать. Вернувшись з Хозарії, приведу до тебе гречина Акаккіуса. Коли ж, не діждавши мене, випустиш душо­гу­ба з темниці, геть усіх греків вижену з Києва! Вони сина посварили з матір'ю, я проклинаю їх іменем землі моєї!"
192. Посли з Чуді (з далеких лісів північ­них) привезли дари — дорогі хутра. І казали, що мери і мещери сваряться з в'ятичами, ді­виць їхніх викрадають, з печорами і юграми єднаються. Черемиси і в'ятичі воліють підда­тися Україні (Русі). Вони кажуть: "Ми рускіє, бо ми платимо данину русичам. Той, хто дає данину Русі, зве себе рускім. І русичі боронять підданих своїх, і кажуть: "Мордвини і мещери, язик у вас не такий, як у нас і звичаї ваші не такі, як наші, та ви наші, бо ми боронимо вас від хозар. Кажіть хозарам, що ви люди не хо­зарські, а руські, не давайте данини хозарам".
"Що ще?" — спитав цар Святослав. Ісмет (купець з Арабії) подарив цареві Святославові золоті стремена. І сказав: "Славна Куябія твоя буде Аллахом люблена, коли моїх братів Мугам­мада і Арафата визволиш з Саркеля. Я йду з вами, косаками, мій меч був у Меці, гартований у жирі візантійському. Шайтан на гайтан!"
Косак Листвич привів на суд коваля Хотю. Хотя мав наказ кувати мечі, а він кував мо­тики, наральники, лемеші. За такий непослух невідомий чужинець подарив йому три золоті хрестики і бочку вина.
193. 966 рік. "Знаємо, був такий час, що об'єднана Хозарія накидала свою волю По­ля­нам, Деревлянам, Кривичам, Радимичам. Сіве­рянам, Волинянам, Дреговичам, Сурож­цям та іншим царствам України (Руси), які жили роз'єднано, одне царство не могло само себе звільнити з Хозарської неволі. Тепер ми об'єднані під знаменом града Кия — сила наша непереможна", — сказав волхв Чара, благо­слов­ляючи меч царя Святослава.
Цар Святослав узяв Саркель (Білу вежу) — столицю Хозарії. Віщий Радогост у палаті ко­гена (царя Хозарії) знайшов таємну умову. В умові зазначено: люди на схід від Дніпра про­живаючі навернені будуть на віру Мойсея. Лю­ди на захід від Дніпра проживаючі — на­вернені будуть на віру Христа. Україна (Русь) — щезне: її люди змаліють душею і розумом. Вони стануть хозарами віри юдейської і греками віри грецької: чия віра, того й люди.
194. Вересень. Цар Святослав вертається до Києва. Біля селища Колодяжне він спинив коня. Сурмачі повідомили — перепочинок. Колодязькі дівчата цього року не в хаті, а на сільській площі весільне гільце прикрасили китицями калини, горіхами, хмелем, ягодами, колосками. Обставили світильниками. На сіні (під гільцем) поклали кравай (коровай).
Дружчине весілля — готування весільного гільця. Весільне гільцевиття гнізда для нової родини. Біля гільця стоять у мисочках пшени­ця, просо, овес, жито, звиток полотна. Друж­ки, починаючи біля гільця вити вінок для молодої, співають: "Благослови мати, ві­ночок сплітати, вінок для царівни нашої оселі, для сестри, для внучки Праматері Лелі".
195. (У древні часи Оріяни (України-Руси) єднання родів під час весілля ознаме­нову­валося обрядом змішання крови. Рід молодої на жорнах молов зерно і рід молодого на жорнах молов зерно. Під пісню світилок і дружок змішувалося борошно двох родів в одній діжі. У діжу (дерев'яну широку низьку діжку) лили воду, узявши з криниці молодої і з криниці молодого. І давали смаки-присмаки двох родів (масло, сіль, яйця, пахучі корінці).
І дружки вимішували кравай у діжі. І спі­вали: "Дівчина, як сонце, а косак, як місяць. А небо — дорога. Зійшлися два роди до милої зго­ди в ім'я Дажбога та й біля порога всі пообнімались, що кровно змішались — дітьми об­мінялись. Кравай росте-сходить, нову силу плодить, бабусі-дідусі близькі і далекі з раю завітайте, внукам дари дайте, щоб множились роди багаті завзяті. Ну просто як рай ча­рівний кравай!".
196. (У санскриті (так я умовно називаю орі­янську мову усних "Вед", яка вже була розвиненою у часи Трипільської культури) сло­во "крав'я" означало "кров". І сьогодні у нас слово "кревний" значить "рідний". З слова "крав'я" виникло слово "кравай", а потім — коровай. Кравай — хліб зріднення двох родів.
Сваха при людях (щоб всі бачили) у воді криничній руки миє. Рушником витерши, білий очіпок надіває. І каже: "З чистими ру­ками, з чистими серцями, дозвольте почати кравай споживати". Дружки квітами уквіт­чу­ють сващин очіпок. Сваха підводить до кра­ваю царевича і царівну. Вони усім кланя­ють­ся, цілують кравай (цілують єдність двох родів).
Сваха і сват відламують від краваю кус­ники, кладуть на дерев'яну мисю. (І не можна до краваю з ножем підходити — там, де роди єднаються, ніж непотрібний). Молода (царів­на) і молодий (царевич) угощають краваєм мамів і татів, бабусь і дідів, сестер і братів, і всіх гостей.
197. Дівчата, з піснями обійшовши весільне гільце, на вишитому рушникові піднесли ца­реві Святославові краваю. І сказали: "Царю, як Бог милий, як день білий, як ясне Сонце, йдем до тебе у цей час від всіх нас із краваєм, на весілля закликаєм. Царю-Сонце, не обми­най наше весільне віконце". (Хочу знову при­гадати, що слово "цар" виникло з слова "сар", "сар'я" чи "сур'я", що в древні часи означало "сонце").
Колодяжний волхв Жадан підійшов до ца­­ря Святослава, тримає в руках звиток з білої шкури. На шкурі він древніми самскрутами написав "Русь біяху Хзару". Цар Святослав оглянув письмена. Віщий Радогост поставив на шкурі печать.
198. Хозари, які жили в Києві, дізнавшись про перемогу царя Святослава, поховалися. Святослав наказав їм прибути до Царського Двірця. І волхв Чара сказав чужинцям: "Ук­раїна (Русь) світлий розум має, і тому нікого на свою віру не навертає, і сама чужої віри не приймає. І всі віри поважає, і всіх на світі Богів визнає Богами: і християнського, і юдейського, і хозарського, і мусульман­сь­кого. І всі віри визнає правдивими вірами. Хозари, не бійтеся кари".
І, осяяний такою вісткою, підбіг до волхва Чари юдеєць Соломон з женою Мартою. І ска­зав: "І хай так буде, як світлий цар Свя­тослав каже. Бог України (Руси) правдивий Бог України (Руси)! Бог Ізраеля правдивий Бог Ізраеля! Ну, й чого ще людям треба? І ми, юдеї, не хочемо, щоб гречини нас хрестили. І ви, кияни, не хочете, щоб гречини вас хрес­тили. Бо що то за хрещення? Гречин каже: "Прийми Христа, а справді думає — прийми грека". Гречин каже: "Хрестись, а справді ду­має — гречинові корись!""
199. 967 рік. З Константинополя від імпе­ратора Никифора 2-го прибув до Києва над­звичайний посол-патрицій Калокір. Цариця Ольга хотіла стрінути християнина Калокіра, про справи Христові з ним поговорити. Та він не схотів її бачити. Він хоче мати стрічу з царем Святославом і Віщим Радогостом.
На таємній стрічі Калокір сказав: "Ось моя печать. Ось печать мого батька, який є на­місником імператора Никифора в Херсонесі. У цих скринях 1500 ваших гривенів золота. Патріярх Полієвкт — приятель мого батька і ворог імператора Никифора. Коли я буду про­голошений імператором Візантії, древня земля України (Руси), на якій осілися болгари прибулі з північно-східних земель Волги, буде знову вашою.
Мені Македонія, Іллирія, Пеллопонес. Ат­тика, береги Егеї. Є на світі два світи — імперія Кия й імперія Константина".
200. Цар Святослав прийняв посла Візантії і золоті дари, і сказав: "Моє мені. Твоє — тобі". Коли посол Патрицій Калокір від'їхав до Хер­сонесу, Віщий Радогост сказав: "Царю мій, сам бачиш, як є. Греки (ромеї) мають віру Хри­стову і болгари мають віру Христову. Гре­ки (ромеї), маючи віру Христову, звер­таються до нас, внуків Дажбожих, щоб ми били болгарів християн. Християни просять нехристиянина бити християнина".
"О Царю, якби ти знав, які злочини, який смрад прикривається під іконами облудної Візантії, під ризами її архиєреїв? При іншій нагоді оповім тобі про те, як християнка (гре­цька дівиця) Феофанія умертвила свого тата — тяжкі йому муки завдала. Вона отруїла імпе­ратора Константина, з яким цариця Ольга в Константинополі стрічалася. І вона умерт­вила свого мужа-імператора Романа 2-го, став­ши таємною коханкою стратега Никифо­ра".
"Стратег Никифор — тепер імператор Ни­ки­фор 2-й одружений з цією чарівною Фео­фа­нією. Тепер вона, видно, діє з послом Кало­кіром — імператор Никифор 2-й буде заду­шений. Царю, не вір ромеям (гречинам) — вони улесливо-підступні. Вони вміють усміхатися, хрест-ікону цілувати і ніж у спину встромляти. Поступай так, як тобі твій розум велить".
201. Цар Святослав стрів арабів-купців Селіма і Мустафу. І Мустафа сказав: "Араби (са­рацини) в ім'я Аллаха і його пророка Мо­гамета очистять Візантію від ідолів Христо­вих. Болгари-християни відібрали від візантійців-християн Македонію, Албанію.
Візантія платить данину Болгарії. Хрис­това Візантія в ім'я Христа проклинає Хрис­тову Болгарію. Я ж в ім'я Аллаха кажу — ара­бам Візантія, а киянам — Греція, Македонія, Венеція. Ось меч дамаський!"
І знову посли: цар Святослав стрів косаків прибулих з Дону — таємну нараду мав. Тепер з ними оглядає мечі привезені з Новгорода, Чернігова. Оглядає легкі дерев'яні щити, обтягнуті воловою шкурою, жилетки дублені в корі чорної вільхи, шкіряні й мотузяні обротьки, вудила дбайливо прикріплені до вуздечок.
Київські ковалі, спільно з косаками, вдень і вночі гупають молотами — стоять довгими ря­дами нові мечі, шоломи. У степу (за Києвом) від ранку до вечора на конях гасають косаки -одягнувши нові кольчуги, учаться вправно володіти кривими мечами.
202. Цариця Ольга, стрінувши сина Свя­тослава, сказала: "Я рада, що ти вернувся переможцем. Хозари вже не будуть зневажати нас. Та я, сину, пропаща — душа моя розд­во­єна: іду з Христом, бо прощення дає. Іду з Дажбогом, бо перемогу дає. Просила я, і вчора волхв Чара дав мені пити настій з ягід чорниці, і болі в чреві зникли. Єрей Григорій свариться, каже — то не диявольське зілля по­могло, а ікона Христова, що висить у мене на стіні. І так — свара за сварою: не має спокою душа моя".
І сказав Святослав: "Душогубці Акаккіус і Аскалдус з косаками підуть до Дунаю, вони зроблять те, що їм буде сказано. Мати, я йду, вижену гречинів (ромеїв) з предківської (скит­ської) землі. Коли поляжу на полі брані — не плач. Мій меч піднімуть мої сини".
203. 967 рік. "Акі пардус" (як леопард) іде двадцятип'ятилітній цар Святослав. Став він на березі нижньої течії Дунаю. Орлиним оком оглянув ряди косацької раті. Атімани-воє­во­ди, сотники, лави кіннотників ждуть наказу. Цар підняв меч і сказав: "Іду! З Дажбогом іду!" Морською хвилею від колони до колони гоготіли слова "Іду! З Дажбогом іду!"
Шалений тупіт коней. Пронизливий свист. Гудуть бубни. Зазивно гримлять сурми. Під­німається до неба хмара пилу. Гураґаном летить бистроконна рать України (Руси). З нею Датель Буття. З нею Воля і Правда. Цар Болгарії Петро стоїть — лава біля лави, його тридцятитисячне військо стримає косацьку си­лу, яка ллється, як весняні води з гір стрім­ких. Він покорив простори від Евксинського понту (Чорного моря) до Адріатики. Він володіє широкими берегами Егейського моря.
204. Не витримавши руху косацької Ук­ра­їни (Руси), тікає військо царя Болгарії Петра. 80 болгарських градів узяв цар Святослав. На південному березі Дунаю, там, де в Дунай впадає ріка Прут, він мечем окреслив простір і сказав: "Тут середина землі моєї. Тут ставлю град Переяславець. Сюди греки везтимуть паволоки, злото, вина".
Цар Петро складає умову з імператором Никифором (з ворогом своїм), щоб спільними візантійсько-болгарськими силами виступити проти царя Святослава. Імператор Никифор, який через посла Калокіра просив царя Святослава іти на Болгарію, перелякався: косацька рать взяла землі Східної Болгарії, прямує до врат Константинополя.
205. Константинополь поспішно укріплює обо­ронні споруди пращами (метальною збро­єю). З берегів Босфору пливе візантійська фльотилія, озброєна "метальним вогнем" — до Константинополя.
Імператор Никифор поспішно шле послів з золотими дарами до Печенізької орди.
Посли кажуть печенігам, що рать України (Руси) біля стін Константинополя, Київ не має війська: ідіть і беріть град, окутий злотом і славний красними дівицями.
206. 968 рік. Дика, брудна, завжди жадна крови Печенізька орда підповзає до граду Кия. Атіман-воєвода Претича і Віщий Чара шлють вершників-вістунів до царя Свято­сла­ва. Вершники Діжа, Путо і Шуліка летять, як вихор — стомлених коней лишають у селі, бе­руть свіжих і — знову в дорогу, і знову свіжі коні і — дорога.
З трьох вістунів прибув до царя Свято­слава один — два згинули в дорозі від втоми, не спали вони дні й ночі. Передова косацька рать очолена царем Святославом, перейшовши Дунай, поспішає до Києва. Вістун Шуліка їде впереді, гордиться нагородою — золотим шо­ломом.
У Києві Віщий волхв Чара натхненним зазивом, чарівним словом об'єднав киян і жи­телів селищ прикиївських. І вони, взявши широкі бойові ножі, бойові сокири, криві ме­чі, луки, під проводом атімана-воєводи Пре­тичі розгромили передні печенізькі загони. Орда Печенізька, думаючи, що то прибуло вій­сько царя Святослава, щезла в степах.
207. Цар Святослав, прибувши до Києва, відвідав хвору матір. Обняв, як рідного брата, атімана Претичу. Атіман Претича, з очей зі­гнавши сльозу, сказав: "Віщий Чара зачарував усіх — кияни, навіть діди, баби, діти з моти­ками, з вилами йшли. Малі діти йшли — готові були вмерти, град Кия обороняючи. За дітьми ішли коти, собаки, кури, я бачив, як кішка в зубах несла котеня, біжучи за дітьми; усе ру­халося, ніби сподіваючись наближення жах­ливої пожежі".
Віщий Чара отримав від царя Святослава золоті дари за слова чарівної зазивности. Ві­щий Чара, дари киянам роздаючи, казав: "Лю­ди мої, пощо мені золото? Усе, все вам! Лю­ди мої — моє золото, тепло душі моєї, бадьорість кісток моїх. Усе вам, я в ім'я Дажбога служу вам".
208. "Ти, царю, чужої землі шукаєш, а свою занедбав, мало що не взяли печеніги і матір твою, і синів твоїх", — сказав єрей Григорій. І цар Святослав відповів: "Ти, чужоязичний єреє, не вказуй мені, що маю робити! Дітей своїх люблю більше, як ти. Твої слова обра­жають слух мій. Землі чужої не шукаю — Дунай — моя земля. Я Дажбогом покликаний боро­нити царство Внуків Дажбожих!"
Увійшов косак Бразд. Цар Святослав, ви­хо­дячи з світлиці, став біля дверей, знову глянув на єрея Григорія, сказав: "Коли почую, що ширитимеш нарікання на царя Свято­слава, вижену з Двірця".
Косак Бразд у стравниці сказав царю Свя­тославу, що цар Болгарії Петро помер.
209. Прибувають косаки з Деревлянії, Дре­говичії, Новгородії, Радимичії, Сіверії, Воли­нії. Новими силами скріплюється косацька рать. Цар Святослав надійніше зміцнив обо­ронні споруди града Кия. Наказав поставити біля стін бочки з смолою. Кожний киянин, здат­ний носити меча — зачислений до оборон­ців священного града.
Віщий Чара сказав киянам: "Життя прихо­дить з світла Дажбожого і життя відходить до світла Дажбожого. Так, як води Дніпрові сонцем зігріті, ідуть до неба і з них творяться в небі хмари, з хмар іде чиста й тепла вода на поля наші, так і ми, внуки. Дажбожі, отри­муємо життя від Дажбога і життя віддаємо Дажбогові. Життя — це воля, а воля — це по­рядок, відвага, приємність, жертвенність. Хто руйнує порядок устійнений віками, той руй­нує волю. Воля без порядку, обов'язку, смі­лости — божевілля; божевільні не мають і того порядку, що має скотина, деревина, пташина; божевільні самі руйнують свій рід, своє життя".
"Пташина боронить гніздо своє, собака бо­ронить кістку свою, квочка боронить курчат своїх. Усе, що живе, має боронити своє місце на землі — такий закон Сонця, Землі, Життя. І ті, що вміють завзято себе боронити, живуть вічно. Племена, які були покірними, боязливими, нездібними кров проливати за життя своє, погибли — щезла на світі пам'ять про них".
"Мати, смерть сина твого на полі брані — це життя, це воля, це спасіння сина твого, роду твого. Хто не вміє за Вітчизну умирати, той не вміє жити, рабство — гниття тіла, гниття душі, щезання роду. Знаючи це, ми з ворогами б'ємося, як боги! Знаючи це, ми накази царя Святослава виконуємо, як накази Дажбога, як накази Землі і Неба".
210. 969 рік. Померла цариця Ольга, її ховає грецький єрей. Він за грецьким обрядом відправляє її (царицю України-Руси) в лоно юдейського Первородителя Авраама. Співа­ють два болгари-купці, славлячи "Пресвятую Богородицю чеснішу від херувимів і славнішу від серафимів". Єрей каже, що Христос упо­коїть рабу Божу в лоні Авраама, і правильно каже — Христос-юдеєць упокоює тих, що Йому вірять, в лоні свого праотця Авраама. Диякон красивим натхненним голосом заспівав "Пре­мудрість". Греки (купці й монах-заброда) звично заспівали "Амінь".
Ні знатних киян, ні молоді київської на похоронах цариці Ольги не було. Ольга не хотіла (і про це свідчить літописець), щоб по ній справлялася тризна (поховальний пред­ківський обряд).
211. Зима. Купець Тапа в одязі жебрака при­був з Константинополя. Він був в дорозі ог­рабований греками (ромеями). Він у страв­ниці таємно сказав: "Царю, світе мій, тривога. 10 грудня цариця Феофанія (жена імператора Никифора 2-го) з своїм коханцем-генералом військ візантійських Іоаном Цимисхієм мотуз­кою задушила мужа свого".
"Сталося так: імператор Никифор 2-й (під час бою з мусульманами) сказав: "Умирайте, будете мучениками віри Христової!" І воїни умирали. Після бою він звернувся до патрі­ярха Полієвкта, щоб погиблих солдат святими мучениками проголосити. І патріярх Полієвкт відповів: "Погибло багато. Не можу славити легіон мучеників"".
212. "Іоан Цимисхій (приятель патріярха Полієвкта) тепер імператор Візантії. У Кон­стан­тинополі голод — монахи поїли котів, собак. Є бунти, убивства, грабунки. Глянь на мене — утік в ряднині".
"Щоб людей на свою сторону прихилити, імператор Іоан Цимисхій з північних берегів моря нашого привіз награбоване зерно, уго­щає голодних жителів Константинополя. Він дав наказ — монахи, зброю в руки! Монахи роз­біглися".
Цар Святослав посадив сина Ярополка на Київський престол. Сина Олега послав наміс­ником в Деревлянію. Сина Володимира по­слав намісником в Новгород.
213. Віщий Радогост сказав: "Царю мій, є нова вість. Візантія посадила на престол Бол­гарії свого слугу Бориса. Борис — син помер­лого царя Петра. Борис об'єднав війська Болгарії, озброївся по-візантійському. Він має наказ від імператора Цимисхія знищити вій­ськові залоги України (Руси), які стоять у гра­дах Болгарії. За цю вість грекові-купцеві Ар­хандонісу треба дати десять золотих гривенів. Правдивість вістки мною перевірена, і так ка­жуть два косаки-вістуни, які з трьома бол­га­рами прибули з Болгарії, хочуть бачити тебе".
214. 969 рік. Літо. На березі Дунаю почався бій — військо царя Святослава розгромило вій­ськові сили царя Бориса. Косацька рать вві­йшла у столицю Болгарії — Велику Преславу. Цар Борис перебуває під опікою царя Свято­слава.
Передові косацькі загони підійшли до Бал­канських гір. Імператор Іоан Цимисхій поси­лає послів, які кажуть царю Святославові, що була в Києві устійнена умова між патрицієм Калокіром (послаником імператора Никифо­ра 2-го) і царем Святославом, що після взяття українцями (русичами) Болгарії, між Києвом і Константинополем постає мир.
215. Косацька рать України (Руси) пере­йшла Балканські гори, просторами Тракії (Фра­кії) підійшла до ріки Гебр. Увійшла в Филипполь, її передові загони вже стоять пе­ред Адріанополем, який є брамою входу до Кон­стантинополя. На допомогу цареві Свя­то­славові прибув мадярський (угорський) загін воїнів.
У Константинополі гудуть дзвони — у µаґії Софії переполох. Купецька знать і архиєреї на кораблях тікають до Атен, Спарти, Риму. "Ко­ли цар України (Руси) візьме Константи­но­поль, він ввійде в Атени, Рим, Венецію. Даж­бог буде проголошений світовим Богом. Рим­ляни, греки забудуть свої мови, почнуть го­во­рити мовою українців (русичів)", — на ярмар­ках єрусалимських речуть новітні єремиї, ісаї. І бачуть вони у своїх пророкуваннях від­новлення благих времен Соломонових.
216. 970 рік. Літо. Бій почався під Адріа­но­полем. Візантійські війська очолені патрикієм Петром і маµістром Скліром. (Ім'я "Склір" піратське, значить "Жорстокий", "Крово­жад­ний"). Передовий загін маµістра Скліра скла­дається з душогубців, грабителів — вони за гроші служать Христовій Візантії.
Літописці (анналісти) Візантії Зонар, Леон Діякон, Скила написали, що цар Святослав переміг візантійські війська, очолені патри­кієм Петром і маµістром Скліром. Київський літописець написав, що цар Святослав "взяв дари великі і вернувся до Переяславця з великою силою".
217. 971 рік. Зима. Імператор Іоан Цимис­хій дає наказ — війська Візантії перекинути з Азії до Македонії, на північних берегах Егейського моря формувати нові військові лави, будувати нові кораблі на берегах Бос­фору. Стратеги (воєводи) зобов'язані приско­ре­ними діями оснащувати "стратіотів" (воя­ків) і обіцяти їм земельні наділи, рабів, да­нину, яку буде платити покорена Україна (Русь). Константинополь зобов'язаний буду­ва­ти метальні машини, запасатися смолою, сір­кою, нафтою і салом, щоб під час приходу українців (русичів) засипати їх "живим вог­нем".
У Малій Азії (Фивиї, Каппадокії, Кил­ликії) повстання. Ромей (стратег Варда Фока) хоче скинути з престолу імператора Іоана Цимисхія. Імператор Цимисхій шле послів до царя Святослава — благає миру. Ні, не мир імператорові Цимисхію потрібний. Він хоче обманним миром виграти час для розправи з Вардою Фокою. Цариця Феофанія ареш­то­вана, її вірні єреї обезголовлені, Варда Фока розгромлений, імператор Цимисхій святкує перемогу.
218. 971 рік. Весна. 300 бойових кораблів Візантії вийшли з Босфору і ввійшли в Чорне море — пливуть до гирла Дунаю, щоб перетяти водний шлях України (Руси).
Лад'ї, навантажені хлібом, пшоном, ме­дом, мечами, вийшовши з Дніпра, пливли до Дунаю, затримані греками (ромеями).
Імператор Іоан Цимисхій з військом (12 тисяч кіннотників і 17 тисяч піхотинців) вві­йшов у Адріанополь. Щоб не стрінутися з за­логами царя Святослава, він безшумно про­водить свої війська через балканські клейсури (гірські ущелини). Він вважає, що тактика не­сподіваного нападу на ворога — основа успіху.
І він 13 квітня вечором підійшов до столиці Болгарії Великої Преслави. У Великій Пре­славі залога царя Святослава — 8500 українців (русичів), очолених атіманом Сваданом, або, як пишуть гречини, Свенельдом.
219. У Великій Преславі у палаці царя Бол­гарії тихо грають гуслі. За столом сидить аті­ман Свада, біля нього — посол патрицій Ка­ло­кір і цар Болгарії Борис. П'ють вино. На по­двір'ї косаки лагодять збрую, оподаль кашо­вари варять вечерю. На траві біля вежі шість косаків здійснюють буремний гопак. І один з них упав — стріла стремить у грудях, болгари, перелякані несподіванкою, розбіга­ють­ся.
Сурми, іржання коней, крики, хмари стріл. Фалангами, як залізним кільцем, імператор Іоан Цимисхій оточує столицю Болгарії. Бол­­гарин Давид несе листа від Іоана Цимисхія до атімана Свади. У листі наказ — негайно пере­дати голову посла Калокіра. Посол Калокір — приятель Варди Фоки.
Атіман Свада сказав: "После Калокіре, ти можеш під час бою втекти. Ось маєш одяг візантійського стратіота. Тікай до царя Свя­то­слава. Скажи, що ми всі полягли на полі брані. З'єдналися з славою Предків, оборо­ня­ючи життя України (Руси). Ти, царе Борисе, не бійся. Ти служив грекам (ромеям), знову слу­житимеш. Та пам'ятай одне — коли б не цар Святослав, Візантія проковтнула б Болгарію, як змія мишу.
220. Під час бою посол Калокір утік з Преслави. Цар Борис перебіг на сторону гре­ків (ромеїв). Греки (ромеї) штурмують Пре­славу, прикриваючись метальними машина­ми. Вони, підставляючи драбини, вторга­ють­ся в град — бій проходить на подвір'ї: перед палацом царя Болгарії.
Живі змішалися з мертвими — ворушаться купи тіл людських. Розноситься прощальний стогін умираючих. Стоять калюжі крови. Ім­ператор Іоан Цимисхій бачив багато смерт­них боїв — та це вперше він бачить, як б'ється українець (русич).
Українець (русич) б'ється, не маючи жод­них надій на перемогу. Він бачить перед со­бою сотні поляглих братів своїх. Він бачить, що він один оточений п'ятьма греками (ромея­ми) і він б'ється, як титан, як бог, який смертю перемагає смерть, як казковий подвижник, який поглядом роззброює ворогів, голосом оглушує, рухом меча умертвляє.
Українець (русич) падає ранений. Лівою рукою підтримує рану, підповзає до брата, бе­ре меча з його охололої руки, ставить меч на землі, греки (ромеї) біжать до нього, щоб заполонити його, а він сміється до них і сам собі мечем серце проколює. Він смертю пере­магає і він життям перемагає. Він помічник (внук) Дателя Буття. Він прийшов з Буття і відходить у Буття. Єдине в світі, що лякає йо­го, це неволя, неволя — гірше смерти, неволя — гірше ніж рани найболючіші, неволя відбирає в людини право бути людиною, неволя зрів­нює людину з скотиною.
221. Імператор Іоан Цимисхій утратив най­славніших стратіотів. Атіман Свада ввійшов з косаками в палац царя Болгарії. Щоб пере­могти косаків, треба брати штурмом кожне вікно, кожні двері, кожну кімнату. Цимисхій дав наказ обікласти палац купами дров, дрова облити нафтою і підпалити.
Горить столиця Преслава. Горить палац царя Болгарії — клубочаться хмари густого чорного диму. Використовуючи димову заві­су, яка облягла палац, вибігають з полум'я ук­раїнці (русичі), не тікають з града в поле. Ідуть в бій. Ранені підповзають під димове по­кривало — два лікті від землі немає диму, є чим дихати.
Як вечірні сутінки покрили землю, поя­вився туман вируючий: атіман-воєвода Свада лавою безстрашних косаків уклинився у фа­лан­гу стратіотів, біля яких блимали ліхтарі, горіли смолоскипи. Розбивши "шереги" стра­тіотські, атіман-воєвода Свада прямує з ко­саками до Доростоля, де стоять головні вій­ськові сили царя Святослава. 1800 косаків по­лягло на полі брані у столиці Преслава, 1200 ранених згоріло в полум'ї палацу царя Бол­га­рії. Ніхто в полон не здався. Ніхто не перебіг до греків (ромеїв). 5500 косаків, стомлених боя­ми, ідуть до Дунаю, щоб цареві Свято­сла­вові сказати, що ніхто з його воїнів не за­плямив слави України (Руси).
222. Імператор Іоан Цимисхій посилає пе­редовий загін, щоб він догнав косаків, очо­лених атіманом Свадом, і посік їх, не шко­ду­ючи ні ранених, ні дітей, які є з ними. Косаки побачивши, що в степу стоїть стовп пилу, причаїлися у вибалку, через який ішла дорога, ударили колону грецьку (ромейську) по го­лові й хвості — середина колони почала тікати в кущі і була стрінута косаками. Передовий загін імператора Цимисхія знищений.
Леон Діякон у книзі "Історія", описуючи бої царя Святослава й імператора Цимисхія, пише, що "скити (він українців-русичів зве скитами) мали в сусідніх народів славу пере­можців. Вони вважали за лихо найбільше утратити славу і бути у стані переможених, і тому вони в боях були одчайдушними". Вони були одчайдушними, щоб їхні сини вважали себе синами одчайдушних. Одчайдушність стає властивістю природи людської. З одчай­душних твориться раса людей одчайдушних, нескоримих: раса людей, яким природою дане право родитися і жити на найбагатшій у світі землі.
223. "Що є? Чому цар Святослав не йде до бою?" Він жде прибуття військових частин, які творили залоги у градах Болгарії. Він знає, що мадяри (угри) покинули поле бою.
Болгари, які є у війську царя Святослава, збунтувалися. Атіман Свада дав наказ заку­ва­ти їх. Цар Бо­рис, виконуючи накази імпера­тора Цимисхія, закликає болгар бити україн­ців (русичів). Чо­му? Тому, що Україна (Русь) ослаблена. Під час боїв (під Адріанополем) цар Святослав ут­ратив три тисячі вершників; тепер має тільки вісім тисяч. Імператор Ци­мис­хій має п'ят­над­цять тисяч вершників, трид­цять тисяч піхо­тин­ців, триста бойових кораблів, які під­ходять до Доростоля.
(Старотюркське слово "буляр" значить "метис", "мішанець". Буляри (болгари) тата­ро-тюрське плем'я, яке жило на схід від Волги. Вони, прибувши на Дунайську долину, опа­нували київську мову, прийняли київський спосіб життя. Чуваші, які живуть на захід від Казані, на південь від Йошкар-Оли, одно­пле­мінці дунайських болгар).
224. 971 рік. 23 квітня. Почався бій під Доростолем. (Доростоль — тепер місто Силіс­трія). Похитнулися ряди військ України (Ру­си), відчувши могутній удар військ Візантії. Цар Святослав швидко впорядкував полки, вишикованими лавами знову пішов у бій. З ранку до вечора іде змаг.
Дванадцять разів гриміли сурми — дванад­цять разів і українці (русичі), і греки (ромеї) певні були своєї перемоги.
Імператор Цимисхій, як тільки помічав, що його військо йде вперед, давав наказ розгорнути "священні прапори Візантійської імперії". Розгорталися і згорталися священні прапори — перемога не приходила. Греки (ро­меї), які були перелякані одчайдушністю ук­раїнців (русичів), тікали, зловлених закову­ва­ли, або знову повертали на поле бою.
Цар Святослав ввійшов у Доростоль. Ім­ператор Цимисхій оточив Доростоль. Бол­гари копають глибокі рови біля стін ото­че­ного града — підтримують царя України (Ру­си). Дві сотні лад’їв причалило до берегів — до Доростоля: косаки вивантажують хліб, пше­ницю, просо — останній запас харчів.
225. 25 квітня. Доростоль перебуває у щільному кільці військ імперії Візантійської. З Константинополя прибувають нові й нові військові частини — поміч для Іоана Цимисхія. Україна (Русь) не має можливостей встано­вити зв'язок з своїм оточеним військом.
26 квітня війська царя Святослава від­чи­нили врата Доростоля і стали стіною. Ши­рина стіни — двадцять, або — десять воїнів. Луч­ники (легка піхота) стоять спереду, позаду тяж­ка піхота і кіннота. Вишневого кольору щити творять живу лаву, блищать шоломи, іскряться підняті мечі. Греки (ромеї) знають, що українці (русичі) уміють від стріл боро­ни­тися. У них щити довгі, тяжкі — майже пов­ністю закривають воїна. Єдині в Европі воїни, які одягнені в металеві сорочки (кольчуги) — це воїни України (Руси). Стріла не пробиває кольчуги.
Стратег Куркуас засипав вогнем металь­них машин ряди військ косацьких. Цар Свя­тослав дав наказ косакам ввійти у Доростоль, перев'язати рани, приготуватися до відпо­чинку.
226. Ніч. Три косаки взяли з собою ду­шо­губців (грека Акаккіуса і варяга Аскалдуса). Одягнувши їх в одежу охоронців стратега Куркуаса, вони скували їм руки, зав'язали ро­та. Знявши сторожу, яка стояла біля палатки стратега Куркуаса, косаки наказали Акаккіу­су і Аскалдусу йти в палатку. Переляканий Куркуас почав тікати, з ним тікали й вояки його. Косаки, очолені атіманом Браздом, ото­чили метальні машини і розбили їх. Під час бою загинули Куркуас, Акаккіус і Аскалдус. У палатці Куркуаса косаки знайшли склад золотих хрестів, позолочених риз, підсвіч­ників. Куркуас в градах Болгарії у церквах награбував золота — плянував вернутися до Константинополя маєтною людиною.
Цар Святослав послав послів до Чехії і Ма­дярщини — просить зерна й полотна: жод­ної вістки немає. Уже шістдесят днів Доро­столь в облозі. І — щодня бої. Змучене військо імператора Цимисхія вночі відпочиває. А українці (русичі) зв'язують полонених греків (ромеїв) і з ними виходять з оборонного укріплення в поле, покрите трупами. І при світлі смолоскипів пізнають брата на полі брані полеглого. І тут же з волхвами здій­снюють обряд поховання — палять тіла братів своїх, щоб гниття до них не торкалося — щоб паґанці (греки-ромеї) не зневажали їх.
227. Під час бою косачки взяли в полон генерала (маµістра Іоана). Бачачи, що він пиш­но одягнений, вони думали, що він імператор Іоан Цимисхій. Вони зарубали його і голову на дрюкові поставили на вежі оборонної споруди. Греки (ромеї), дізнавшись, що й жін­ки боронять Доростоль, дивувалися — в Укра­їні (Русі) досі є амазонки (косачки).
"Царю Святославе, ми гинемо. Зброї не­має. Полотна немає — чим рани будемо пе­рев'язувати. Немає харчів. Ми вже три місяці в оточенні, сили наші щодня гаснуть", — сказав атіман Рам'я.
Є на світі дві природи людей: перша каже: "У нас немає хліба, немає зброї, ми оточені — ми гинемо". Друга каже: "Немає хліба — треба здобути, немає зброї — треба здобути, ми в оточенні — треба вийти з оточення". Люди дру­гої групи — це володарі, творці, провідники.
228. У горобину, непроглядну ніч — у буря­ний дощ, під грім і жахні блискавиці цар Святослав з двома тисячами косаків сідає на лад'ї. Непомітно обминає корабельну сторожу імператора Цимисхія. У придунайських сели­щах дістає пшениці, пшона, хліба, соли, по­лотна. Вертаючись, косаки стріли ворожу залогу і знищили її.
Цар Святослав особисто роздає в Доро­столі хліб раненим косакам, дітям, жінкам. Він цар — кормилець, спаситель, він судить, карає, наказує, жаліє, він — тато.
"Царю Святославе, є в нас два виходи — про­сити у греків миру, або в темну ніч зняти ворожу сторожу і вийти з Доростоля, і пе­рейти Дунай, а там — вільний шлях до Києва", — сказав атіман Діжа.
229. І відповів цар Святослав: "Україна (Русь) ні від кого миру не просила, і ні від кого не тікала. Чи приємне життя в тих, які вря­тувалися втечею? Нас зненавидять народи, які досі зі страхом і покорою вимовляли ім'я Україна (Русь), коли ми не переможемо греків (ромеїв), або коли ми не впадемо чесно на полі брані, здійснюючи справи вічні".
"Хіба ми дорожчі за славу Вітчизни нашої? Втечемо — пропаде слава України (Руси). Діти і внуки наші, не маючи славних батьків, ут­ратять віру в себе, житимуть в рабстві — їхня віра в те, що їхні батьки втечею життя ряту­вали, їх триматиме в покорі, в приниженні. Ні, ми помічники (внуки) Дажбожі! Мову мечів наших чула Персія, Хозарія, Болгарія, Візан­тія. Ми ті люди, які входять в життя людства безсмертними! Завтра ранком починаємо бій! Останній бій! Відчинимо всі врата Доростоля, здійснимо подвиги безсмертні — славу дітям на­шим подаруємо! Скажи мені, волхве Бого­мире, що ти віщуєш?"
230. І сказав волхв Богомир: "Той, хто вми­рає на полі священної брані, тому належить Небо й Земля. Почування і Мислі людські. Віщую — завтра жаркий день. Бачу по заходу сонця, буде парно, буде буря. Скажи царю, щоб косаки були легко одягнені". Літописець Київський написав, що цар Святослав сказав воїнам у Доростолі: "Нема вже нам де поді­тися. Волею і неволею почнемо бій. Не посо­ромимо землі України (Руси), а ляжемо кість­ми. Мертві сорому не мають. Коли ж утечемо з поля брані, сором гнітитиме нас. Я буду впереді. Коли моя голова поляже, то тоді самі про себе думайте". І відповіли косаки: "Де твоя голова поляже, там і ми свої голови скла­демо".
З цих слів довідуємося, що наші предки в часи царя Святослава мали здорові інстинкти життя — жили вони законами природи, свідо­мо, підсвідомо і несвідомо керувалися вірою, що їхній цар — їхня сила і слава, їхнє минуле, сучасне і майбутнє. Вони дорожили царем так, як дорожать бджоли маткою. У них не було хотінь хворих, які ознаменовуються раб­ським думанням: "Ти, царю, пропадай сьо­годні, а я — завтра. Ти, ца­рю, слухай, що ми тобі кажемо, бо поки­немо тебе. Між собою виберемо вожака, який слу­хатиме нас, ти, ца­рю, про славу дбаєш, а я хо­чу життя сам собі рятувати, пощо мені слава, буду поле орати — а данину так чи інакше тре­ба давати чи рідному, чи чужому цареві. Ча­сом чужий цар кращий, як рідний, маю поле своє — в поті чола хліб роблю, хай собі цар живе, як хоче, а я собі житиму, як мені хоче­ться. Хто мені має наказувати, я сам собі пан".
231. Леон Діякон в "Історії" написав, що цар Святослав сказав: "Загине слава, супут­ниця зброї України (Руси), яка без великих зусиль перемагала сусідні народи і без про­лиття крови покоряла землі, якщо ми тепер утечемо від ромеїв. І так з відвагою Предків наших, з вірою, що сила України (Руси) була до цього часу непереможна, будемо битися за життя наше".
232. 971 рік. 22 липня. На зорі відчинилися врата Доростоля.
Ще сплять птахи на деревах. Спить вій­сько імператора Іоана Цимисхія. Українці (русичі) голодом переможені, не мають сил владно володіти мечами.
"Іду! З Дажбогом іду!" — сказав цар Свя­тослав, меч піднявши. Атіман Свада дав наказ зачинити всі врата Доростоля — останній бій. Від тепер немає входу в Доростоль — усі здібні іти вперед (діти, ранені, старі жінки), зібрані в дорогу.
Імператор Іоан Цимисхій прокинувся. Ото­ропів, глянувши на військо царя Свято­слава. Що це є? Приречені на смерть підняли мечі. Клянуться вмерти — брат обнімає брата: прощаються, обіцяють стрінутися в Царстві Духа Предків.
233. Сонце нестерпно пече. Важке для ди­хання повітря. Стоїть парна зловісна тиша: душно, як перед дощем. Греки (ромеї) в одязі сукняному виглядають змученими. Вони по­гано спали — кусали блохи. Вони приголом­шені незвичним наступом українців (русичів). Наступаючі ідуть, як скала — один за всіх, всі — за одного, одне тіло — одна душа, один меч -одна ціль.
Між ними немає такого, що хотів би бути позаду — кожний хоче бути першим під час стрічі з греком (ромеєм).
Греки (ромеї) відступають. Імператор Ци­мисхій плянує з військом відійти в чисте поле, щоб вночі (при місяці) почати бій. Цар Свя­тослав, побачивши, що греки (ромеї) відсту­пають, підняв булаву — настала мертва тиша.
234. З Чорного моря прийшли темні важкі хмари. Уночі земля покрилася густим непро­глядним туманом. На полі ходять греки (ро­меї) з смолоскипами — шукають самі себе.
Нічного бою не буде.
"Україна (Русь), використавши темну ніч, перейде Дунай і зникне у степах", — думають стратеги.
Світає — повільно зникають сутінки. Стоїть на колінах волхв Богомир — молитвою стрічає сонце. Греки (ромеї) дивуються: цар Свято­слав на баскому коні оглядає лави косацькі. Коні, вночі траву маючи, побадьорішали. У кожного косака біля пояса сумка — в сумці дві жмені пшениці на сніданок, обід, вечерю. На лівій стороні (біля передового загону царя Святослава) стоїть "амазонський" загін.
235. І загоготіли бубони, і засурмили сурми — почався бій. Останній бій. Передовий загін імператора Цимисхія ("Загін безсмертних") має наказ — проникнути у ряди косацькі не­сподівано і вбити царя Святослава. У боях з мусульманами загартований стратіот (грек з Атен) Анемас ударив по голові: цар Свя­то­слав упав з коня — шолом захистив від смерти. Цар Святослав рукою стримує кров, що тече з його лівої ноги. Косак Бразд пронизав мечем груди — грек Анемас лежить мертвий, а його оточені колеги — посічені.
Українки (русички) — легендарні амазонки, почувши, що цар Святослав ранений, под­во­їли свою одчайдушність — забули про обереж­ність.
Вони вриваються в колону, де стоїть імпе­ратор Цимисхій. Ні, це не бій, а прагнення умерти славно, стати легендою-казкою віків. Косак мобілізовує усі свої духовні й тілесні сили — б'ється з чотирма греками (ромеями), він на десять хвилин стає богом — він наносить блискавичні удари мечем. Він у найсклад­ніших обставинах володіє рівновагою, ви­нахідливістю, жахає ворогів несподіванками. І ці хвилини дарують йому життя — три вороги вбиті, четвертий — утік.
236. За відступаючим військом імператора Цимисхія іде військо царя Святослава. З південних берегів Чорного моря почав дути сильний буревій. Коні, закривши очі, від­мо­вилися іти. Косаки придушують щити до землі, навальна буря зриває шоломи, збиває з ніг. Амазонки (українки-русичівки) положили ко­ней і самі лягли біля них. Не можна від­крити очей — пил очі засипає, чорний пил з'єд­нався з чорними хмарами — стало темно. Греки-ромеї у степу лежать — вони вірять, що Христос ви­слухав молитву їхніх архиєреїв і бурею стримує хід варварської України (Руси).
Війна закінчилася. Біля царя Святослава сто­­ять атімани Бразд, Горинь, Дарава, Свада, Преслав, Тур, Полян, Радим, Кий, Скотана. І атіманка Славуня — володарка "амазонської ра­ті". Волхв Богомир, перев'язуючи ногу ца­реві Святославові, сказав: "Нога просить спо­чинку".
237. Цар Святослав, рукою підтримуючи ранену ногу, сказав: "Візьмемо від греків (ро­меїв) дари. І підемо. Коли будемо незадо­волені їхньою поведінкою, зберемо нові сили і мовою мужнішою з ними поговоримо".
У липні (Індикта 14, року 6479 "от со­творення міра"), як твердять літописці, цар України (Руси) й імператор Візантії підписали договір миру. Стрілися вони на березі Дунаю. Імператор Цимисхій оточений "охороною безсмертних". Він сидить на коні. Біля нього вітер розвіває "священні прапори Візантії". Він пишнотний — блищить на сонці червоний скарамангій, горять діяманти на ручці меча. Червоні, як ноги у гуски, сандалі, на грудях — діяманти. Стратеги і патрикій такі пишні, як і їхній імператор Цимисхій.
(Був імператор Іоан Цимисхій вірменом (армянином) чи ні — але прізвище Цимисхій армянське, значить "Малий").
До берега причалив кораблик (лад'я). Усі гребці в білому одінні. Біля керма сидить юнак середнього росту: чуприна (на поголеній голові) спадає на вухо, у вусі золота серга, в якій вмонтований дорогоцінний рубін. Очі глибокі, пронизливі, суворі, сірі, як полин у степах Скитії, вуса довгі, постава горда, меч біля пояса. Греки (ромеї) впізнали — це цар Святослав. Справжнього царя можна пізнати навіть тоді, коли він ітиме босими ногами по стерні, маючи драну сорочку, він цар — у нього душа царська, у нього вольовість царська.
238. Микола Аркас в "Історії України-Руси", виданій у Кракові в 1912 році, (на стор. 32-й) пише: "Грецький вчений Леон Діякон говорить про стрічу візантійського імперато­ра з Святославом так: "Імператор виїхав на берег Дунаю з великим почотом: одежа на ньому й на усіх, що були з ним, була дуже дорога й уся сяяла самоцвітним камінням, сріблом та золотом. Назустріч йому виплив човен, а в ньому була невеличка купа людей, усі гребли веслами і князь також, тому його не можна було відразу розпізнати.
Як човен під'їхав, князь кинув весло і встав. Він був невеликий на зріст, але дужий і широкий у плечах"".
239. 972 рік. Весна. Тихо пливуть лад'ї по Дніпрі повноводному. Цар Святослав сидить біля волхва Богомира. Дивиться вдаль і каже: "У нозі німе ниття — біль нестерпний. Я пере­можу біль, а коли помру, то поховайте біля Дніп­ра. І бережіть мій заповіт: українець (русич) вільний тоді, коли тримає меч в руках, доглядаючи скот на пасовищах, ідучи за ралом, чи новий град ставлячи. Випустить меч з рук, буде рабом на рідній землі, стоятиме на колінах перед чужими богами. Ми, українці (русичі), дуже багаті люди, і тому ми повинні щодня пам'ятати — скарби охороняються мечем".
І сказав волхв Богомир: "Царю мій, ско­ріше пливімо до Києва, я маю ліки цілющі — рана заживе, нові сили ввіллються в тіло твоє. Ти маєш тридцять літ, світова слава осяює чоло твоє. Україна (Русь) жде від тебе нових постанов і розпоряджень. Косацька рать лю­бить тебе більше, як себе, і в цьому сила внуків Дажбожих".
240. 27 квітня. З високих тихих очеретів засвистіли печенізькі стріли. І січ смертельна почалася. Лежить у лад'ї білий, як сніг, цар Свя­тослав — з грудей струмениться кров. Охорона обороняється від печенігів, які з оче­ретів виповзають, як примари.
І — печеніги падають у воду, верещать. Во­ни з криком "Урман аша! Ат белен! Елга буенда!" — щезають: побачили вони наближен­ня військ косацьких. Косак Див, який знає мову печенізьку, сказав, що їхні слова значать: "Через ліс! На коні! По ріці!"
241. Косаки винесли лад'ю на берег, поста­вили на Полингорі. Волхв Богомир покрив лице царське вогнистим покривалом і сказав: "Дажбоже, у Царство Духа Предків іде наш гордий цар Святослав, творець слави України (Руси), оборонець рідної віри, оборонець жит­тя внуків Твоїх, Дажбоже наш! Він прийшов з Вічности Твоєї і відходить у Вічність Твою, єднається з Сонцем, з Небом, з Землею, з життям вічним України (Руси)".
Зійшла зоря вечірня. По Дніпрі розсипа­лися зорі. Огнем охоплена лад'я горіла, як могутній світильник.
242. І коли огонь погас, став на коліна волхв Богомир, поцілував землю і поклав жменю землі на прах царя Святослава. Ішли рядами косаки. Тримали коней за поводи: кожний брав землі в шолом і сипав — виросла висока свята могила. З могили царя Свя­тослава косачки і косаки брали жменю землі, притискали до грудей своїх, до ран своїх, до сліз своїх. І мовчки сідали на коней. І тихо їхали степовим безмежжям — їх жде Київ.