Я
— Зараз, — хрипло сказав Іл, з котрого я й до цього знущався часто й з утіхою. — Тримайся, тільки тримайся, я ланцюга скину…
Я тонув.
Ланцюг упав поруч, та я не міг уже підтягнутись. Усе, що я міг, — схопитися за нього зубами, залишивши ніздрі над водою.
— Я спускаюся… Я спускаюся, Хорте…
Іржавий ланцюг не був пристосований для того, щоб витримувати вагу вгодованого тринадцятирічного підлітка, яким був молодий Ятер. Важке дихання мого товариша заповнило собою колодязь; на мене стали падати грудки глини з його чобіт.
Метал був солоний, із присмаком крові. Цей присмак я запам’ятав на все життя.
Іл пірнув у воду поряд зі мною. Його пояс уп’явся мені в пахви; прив’язавши мене, Іл став підійматись, тепер на мене падали холодні краплі, і важке дихання знай зривалося в приглушений стогін…
Потім ланцюг перестав смикатись, і завищав коловорот. Іл був сильним хлопчиком, а я, на щастя, був худорлявий. Йому вдалося витягнути моє задубіле розмокле тіло.
Усе це я пам’ятав уже уривками.
Ліхтар у його руках. Лице, освітлене цим ліхтарем, скривавлені долоні, налякані, співчутливі очі:
— Ти живий?..
Ті самі очі дивилися тепер з обличчя молодого самодура, грізного барона Ятера:
— Пам’ятаєш?
— Пам’ятаю, — сказав я, відкидаючись на спинку крісла.
…Кажуть, у деяких родинах досі шанують Закон Терезів.
Тобто дикунську традицію давніх часів, коли людина, чиє життя врятували, ішла до рятівника мало не в рабство, поки не трапиться можливість поквитатися… Дивно жили наші пращури. І дивовижно, що, корячись таким безглуздим традиціям, вони не тільки вижили, а й нащадків наплодили… Це що ж виходить — з тринадцяти років я, вроджений надступеневий, виявився б боржником якогось провінційного барончика?
— Я все пам’ятаю, Іле…
Люте обличчя мого співрозмовника зробилося по-собачому благальним:
— Ну?..
— Я все пам’ятаю… Але я не візьмусь. Вибачай.
Скажений білий погляд був мені за відповідь.
Ось уже два роки минуло відтоді, як я відпустив останнього слугу — будинок, двір і город обслуговували мене без сторонньої допомоги. Складну систему заклинань наклав за моїм замовленням один дуже хороший призначений маг — не тому, що я не впорався, а тому, що побутові проблеми має вирішувати фахівець; таким чином я позбувся потреби самостійно стягати чоботи — і заразом дістав можливість проводити життя в благородній самотності.
Години зо дві після того, як Ятер пішов, я сидів у вітальні, грав світильниками, імітуючи феєрверк, і пив холодну воду.
Утрачати друзів прикро. Навіть коли вони не друзі давно, а просто добрі знайомі, і навіть якщо прекрасно розумієш, що іншого виходу нема. Я не міг не відмовити Ілові, але навряд чи молодий самодур коли зрозуміє мою правоту.
Це тут, у провінції, я виконую функцію великого й жахливого, й землі навколо тремтять від самого мого імені. Правильно, що тремтять; адже світ — як ми знаємо з географії — широкий, у світі водиться багато всякого… не проти ночі буде згадано, і вимагати від мене, щоб я ліз із рогатиною в чуже гніздо, — безглуздо, я ж не кат собі.
Відходячи, Іл відпустив їдке слівце про мої магічні здібності. Він був схожий при цьому на розпусну бабу, яка всяку цнотливість вважає за чоловічу неспроможність…
Близько четвертої години ранку я таки зібрався спати. Піднявся нагору, та, ідучи до спальні, забрів ще й до кабінету — і, як виявилось, не випадково.
Скло тремтіло. У вікно били ніби мокрою ганчіркою. Купою ганчірок — важких, наполегливих; я не одразу зрозумів, у чому річ, а зрозумівши, поспішив розкрити і вікно, і штори. Як довго вони вже б’ються?!
Нічні метелики. Їх залетіло сотень п’ять, не менше; світильника, якого я поставив на стіл, одразу стало не видно — так обліпили його чорні оксамитові крила.
Запахло смаленим. Я копався в шухляді столу, шукаючи записника; мружачись, прочитав вигадливе поштове замовляння, яке досі не спромігся вивчити напам’ять, — може, лінь тому причина, а може, інстинктивна нелюбов уродженого мага до вигадок призначених.
Метелики, вмить утративши інтерес до життя, опали на підлогу, мов осіннє листя. Я закашлявся від здійнятого в повітря пилку; чорні тіла вкривали килим, ще й не просто вкривали, а візерунком. Складаючись у текст повідомлення.
Я обійшов кімнату — вздовж стіни, щоб не наступити на текст. Знов запалив світильник, і ще один, під стелею. Повернувся до столу. Узяв папір, умочив у каламар перо, готовий спершу переписати повідомлення, а тоді вже розбиратися.
