Небо над Москвою наче вилиняло, й зовсім чітко проступав у височині повний місяць, але ще не золотавий, а білий. Дихати стало набагато легше, і голоси під липами тепер звучали м’якше, по-вечірньому.
“Як же це я не спам’ятався, що він устиг сплести ціле оповідання?.. - подумав Бездомний вражено. - Адже ось і вечір!.. А може, це й не він розповідав, а просто я заснув, і все мені приверзлося?”
Але треба гадати, що розповідав-таки професор, а не то доведеться визнати, що те ж самісіньке приснилось і Берліозові, бо він сказав, уважно вглядаючись у лице чужоземцеві:
- Ваше оповідання надзвичайно цікаве, професоре, хоч воно зовсім і не узгіднюється з євангельськими оповідями.
- Даруйте, - поблажливо посміхнувшись, відгукнувся професор, - уже хто-хто, але ж ви повинні знати, що нічогісінько з того, що написано в Євангеліях, не діялось насправді ніколи, і якщо ми почнемо посилатися на Євангелії як на історичне джерело... - Він ще раз посміхнувся, а Берліоз проковтнув язика, бо достеменно те саме казав Бездомному, йдучи з ним по Бронній до Патріарших ставків.
- Це так, - зазначив Берліоз, - але боюся, що ніхто не може підтвердити, що й розказане вами нам діялося насправді.
- О ні! Це може хто підтвердит! - почавши говорити каліченою мовою, надто впевнено відповів професор і несподівано таємниче поманив обох приятелів до себе ближче.
Ті понахилялися до нього з обох боків, і він сказав, але вже без жодного акценту, який у нього, біс його зна чому, то зникав, то з’являвся:
- Річ у тім... - тут професор лякливо оглянувсь і заговорив пошепки, - що я особисто був присутній при тому всьому. І на балконі був у Понтія Пілата, і в саду, коли він з Каїфою розмовляв, і на помості, але тільки таємно, інкогніто, так би мовити, отож прошу вас нікому ані слова - цілковитий секрет!.. Тсс!
Запала мовчанка, і Берліоз зблід.
- Ви... ви відколи у Москві? - тремким голосом запитав він.
- А я щойно сеї хвилини приїхав до Москви, - неуважно відповів професор, і лише тут приятелі здогадалися заглянути пильніше йому в очі й пересвідчилися, що ліве зелене - у нього цілком несамовите, а праве - порожнє, чорне й мертве.
“Ось тобі усе й з’ясувалося! - подумав Берліоз розгублено. - Приїхав божевільний німець, або оце тепер з’їхав з глузду на Патріарших. Ну ж бо й історія!”
Так, справді, з’ясувалося все: і дивовижний сніданок у покійного філософа Канта, і безглузді балачки про олію та Аннушку, й пророкування, що голову буде відрубано, і все інше - професор був несповна розуму.
Берліоз відразу зметикував, що слід робити. Відкинувшись на спинку лави, він поза спиною професора заморгав до Бездомного - не супереч, мовляв, йому, але збитий з пантелику поет цих мигів не зрозумів.
- Так, так, так, - збуджено казав Берліоз, - втім, усе це можливе!.. Навіть дуже можливе, і Понтій Пілат, і балкон, і таке інше... А ви самі приїхали чи з дружиною?
- Сам-один, я завше один, - з гіркотою відповів професор.
- А де ж ваші речі, професоре? - вкрадливо питав Берліоз. - В “Метрополі”? Де ви зупинилися?
- Я? Ніде, - відповів божевільний німець, тоскно й дико блукаючи зеленим оком по Патріарших ставках.
- Як?.. А... де ж ви замешкаєте?
- У вашій квартирі, - раптом нахабно відповів варіят[3] і підморгнув.
- Я... я радо, - забелькотів Берліоз, - але, далебі, в мене вам буде незручно... А в “Метрополі” чудові номери, це люксусовий готель...
- А диявола також нема? - раптом весело поцікавився хворий у Івана Миколайовича.
- І диявола...
- Не супереч! - самими губами шепнув Берліоз, падаючи за професорову спину і гримасуючи.
- Немає ніякого диявола! - розгубившись від усієї цієї нісенітниці, загукав Іван Миколайович не те, що слід. - Ото халепа! Киньте ви психувати!
Тут божевільний розреготався так, що з липи над головами бесідників випурхнув горобець.
- Ну це вже й поготів цікаво, - трясучись від сміху, вимовив професор, - чом же це у вас, до чого не візьмись, нічого нема! - Він урвав сміх раптово і, що цілком природно для душевнохворого, після реготу вдавсь у протилежний настрій - роздратувався й вигукнув гнівно: - Отож, виходить, так-таки і нема?
- Заспокойтеся, заспокойтеся, заспокойтеся, професоре, - мимрив Берліоз, остерігаючись хвилювати недужого, - ви посидіть хвилиночку тут з товаришем Бездомним, а я ось збігаю на той ріг, дзенькну по телефону, а потім ми вас і проведемо, куди ви захочете. Адже ви не знаєте міста...
План Берліоза слід визнати правильним: треба було добігти до найближчого телефону-автомата і сповістити в бюро чужоземців про те, що, мовляв, приїжджий закордонний консультант сидить на Патріарших у стані вочевидь ненормальному. Так ось, необхідно вжити заходів, а то заноситься на якусь неприємну дурницю.
- Зателефонувати? Ну що ж, телефонуйте, - сумовито погодився хворий і раптом пристрасно попрохав: - Але благаю вас на прощання, повірте хоч у те, що диявол існує! Більшого від вас я і не проситиму. Майте на увазі, що на це є сьомий доказ, і вже найпевніший. І вам зараз його буде надано!
