- Аннушка... Аннушка?.. - забурмотів поет, тривожно озираючись. - Стривайте, стривайте...
До слова “Аннушка” прив’язалося слово “олія”, а потім чомусь “Понтій Пілат”. Пілата поет відкинув і почав в’язати ланцюжок від слова “Аннушка”. І ланцюжок цей зв’язався дуже швидко і відразу допровадив до божевільного професора.
Он воно що! Він же сказав, що засідання не відбудеться, бо Аннушка розлила олію. І ось маєте, воно таки не відбудеться! Це ще не все: він просто так і сказав, що Берліозові відріже голову жінка?! Так, так, так! Адже водієм була жінка?! Що ж це таке? Га?!
Не лишалось і на макове зерно сумніву в тому, що таємничий консультант достеменно знав наперед усю картину жахливої смерті Берліоза. Тут дві гадки прошили мозок поета. Перша: “Він зовсім не божевільний! Усе це дурниці!”, і друга: “Чи не сам він і підлаштував усе це?!”
Але, дозвольте запитати, яким чином?!
- Е, ні! Про це ми дізнаємося!
На превелику силу Іван Миколайович підвівся з лави і метнувся назад, туди, де мав розмову з професором. І він побачив, що той, на щастя, ще не втік.
На Бронній уже засвітилися ліхтарі, а над Патріаршими сяяв золотий місяць, і в місячному, завжди оманливому світлі Іванові Миколайовичу здалося, що консультант стоїть, тримаючи під пахвою не тростину, а шпагу.
Колишній регент-причепа сидів на тому самому місці, де недавно сидів сам Іван Миколайович. Тепер регент начепив собі на носа вадимо непотрібне пенсне, в якому одного скельця зовсім не було, а друге надтріснуло. Від цього картатий громадянин став ще бридкіший, аніж був тоді, коли вказував Берліозові шлях на рейки.
З похололим серцем Іван наблизився до професора і, зазирнувши йому в обличчя, переконався, що жодних ознак божевілля в цьому обличчі немає і не було.
- Зізнавайтеся, хто ви такий? - глухо спитав Іван.
Чужоземець насупився, глянув так, наче вперше бачить поета, і відповів неприязно:
- Не розумій... по-вашому говарит...
- Вони не розуміють! - встряв з лави регент, хоча ніхто його не просив тлумачити слова чужоземця.
- Не прикидайтеся! - грізно сказана Іван і відчув, як під грудьми в нього похололо. - Ви щойно чудово говорили по-нашому. Ви не німець і не професор! Ви - вбивця і шпигун! Документи! - грізно сказав Іван.
Загадковий професор скривив гидливо і без того кривий рот і стенув плечима.
- Громадянине! - знову встряв мерзенний регент. - Навіщо ви дратуєте інтуриста? За таке ви якнайсуворіше відповісте! - А підозрілий професор набундючився, повернувся і пішов геть від Івана.
Іван відчув, що втрачає груш від йолами. Задихаючись він звернувся до регента:
- Гей, громадянине, допоможіть затримати злочинця! Ви зобов’язані це зробити!
Регент надзвичайна пожвавився, схопився на ноги і заволав:
- Которий злочинець? Де він? Іноземний; злочинець? - очиці регента радісно заблищали. - Оцей? Та якщо він злочинець, то насамперед слід кричати: “Пробі!” А то він утече. Нумо, вдвох! Разом! - І регент роззявив писок.
Розгубившись, Іван послухався штукаря-регента і гукнув “пробі!”, а регент його піддурив, нічого не крикнув.
Поодинокий, хрипкий Іванів вигук добрих наслідків не дав. Дві якісь дівулі шарпнулися від нього вбік, і він почув слово “п’яний!”
- А, так ти з ним у спілці? - проймаючись гнівом, прокричав Іван. - Ти що ж це, на глум мене братимеш? Пусти!
Іван мотнувся вправо, і регент - теж праворуч! Іван - наліво, і той негідник туди ж.
- Ти навмисне під ногами плутаєшся? - шаленіючи, закричав Іван. - Я тебе самого віддам у руки міліції!
Іван намірився був схопити негідника за рукав, але промахнувся і нічогісінько не упіймав. Регент як. у землю увійшов.
Іван охнув, глянув удалину і побачив клятого невідомця. Той був уже біля виходу в Патріарший провулок, і до того не сам. Більше ніж підозрілий регент устиг прилучитися до нього. Але й це ще не все: третім у цій компанії опинився, не знати звідки взявшись, кіт, величезний, мов кабан, чорний, як сажа чи грак, і з хвацькими кавалерійськими вусами. Трійця рушила в Патріарший, до того ж кіт пішов на задніх лапах.
Іван пошвидкував за лиходіями і відразу пересвідчився, що наздогнати їх буде дуже важко.
Трійця вмить проскочила провулок і була вже на Спиридонівці. Скільки Іван не наддавав ходи, відстань між втікачами і ним анітрохи не скорочувалася. Поет і не зчувся, як після тихої Спиридонівки опинився біля Нікітських воріт, де становище його погіршало. Тут була вже штовханина, Іван наскочив на якихось перехожих, його вилаяли. А злочинницька ватага до того ж саме тепер вирішила вдатись до улюбленого бандитського заходу - тікати врозсип.
Регент з великою спритністю на ходу всвердлувався в автобус, який мчав до Арбатського майдану, і зслиз. Втративши одного з утікачів, Іван зосередив свою увагу на коті й побачив, як цей дивовижний кіт підійшов до приступки моторного вагона “А”, що стояв на зупинці, нахабно зсадив жінку, яка сторопіло верескнула, вчепився в поруччя і навіть спробував усучити кондукторці гривеник через відкрите з огляду на задуху вікно.
