Шприц зблиснув у пальцях лікаря, жінка одним помахом розпорола виношений рукав толстовки і вчепилася в Іванову руку з нежіночою силою. Запахло ефіром, Іван ослаб, затиснутий чотирма чоловіками, і спритний лікар скористався з цієї миті й уштрикнув голку в Іванову руку. Івана потримали ще кілька секунд, а тоді опустили на диван.
- Бандити! - прокричав Іван і зірвався з дивана, але тут же його посадили знову.
Відпущений вдруге, він ще раз схопився на ноги, але назад уже сів сам. Він помовчав, дико озираючись, потім несподівано позіхнув, потім злісно посміхнувся.
- Таки ув’язнили, - сказав він, позіхнув ще раз, несподівано ліг, голову поклав на подушку, кулак по-дитячому під щоку, замимрив уже сонним голосом, без злості: - Ну й гаразд... самі ж за все й поплатитеся. Я попередив, а там як знаєте! Мене ж зараз найбільше цікавить Понтій Пілат... Пілат... - і на цьому склепив очі.
- Ванна, сто сімнадцяту окрему і пост до нього, - порядкував лікар, накладаючи окуляри.
Тут Рюхін знову здригнувся: безгучно розчахнулися білі двері, за ними було видно коридор, освітлений синіми нічними лампами. З коридора в’їхала на гумових коліщатах кушетка, на неї переклали стишеного Івана, і він поїхав у коридор, а двері за ним стулились.
- Лікарю, - пошепки спитав приголомшений Рюхін, - то він і справді хворий?
- О так, - відповів лікар.
- А що ж це таке з ним? - несміливо запитав Рюхін.
Перетомлений лікар подивився на Рюхіна і мляво відказав:
- Рухове і мовне збудження... маячня та інтерпретації... випадок, напевно, складний... Шизофренія, слід гадати. А тут ще алкоголізм...
Рюхін нічого не второпав зі слів лікаря, крім того, що Іванові справи, видать, кепські, зітхнув і спитав:
- А що це він усе про якогось консультанта говорить?
- Бачив, мабуть, когось, хто вразив його розладнану уяву. А може, була галюцинація...
За кілька хвилин вантажівка вже мчала Рюхіна в Москву. Розвиднялось, і світло ще не погашених на шосе ліхтарів було вже не потрібне й неприємне. Шофер злости-вився на те, що ніч змарновано, гнав машину що було духу, і її заносило на поворотах.
Ось і ліс відстав, залишився десь позаду, і річка відбігла кудись убік, назустріч машині сипалась усяка всячина: якісь загорожі з вартівнями і стосами дров, височенні стовпи та якісь щогли, а на щоглах нанизані кружальця, купи щебеню, земля, посмугована траншеями, - словом, відчувалося, що ось-ось вона, Москва, тут уже, он за поворотом, і зараз навалиться й охопить.
Рюхіна трясло і кидало, якийсь обрубок, на якому він умостився, щораз намагався вислизнути з-під нього. Ресторанні рушники, що їх підкинули міліціонер і Пантелій, які раніше поїхали тролейбусом, совгалися по всій платформі. Рюхін зробив був спробу їх зібрати, але, просичавши чомусь зі злістю: “Та ну їх к бісу! Що я, справді, як дурень, кручусь?..” - відкинув їх ногою і не дивився на них більше.
Душа подорожанина була в жахливому стані. Ставало зрозуміло, що відвідини дому скорботи залишили на ній якнайтяжчий карб. Рюхін намагався збагнути, що йому болить. Коридор із синіми лампами, який влип у пам’ять? Думка про те, що тяжчого лиха, аніж втрата розуму, немає на світі? Так, так, звісно, і це. Але це - думка-загальник. А ось є ще щось. Що ж воно? Образа, ось що. Так, так, прикрі слова, що кинув Бездомний просто у вічі. Й біда не в тому, що вони образливі, а в тому, що вони містять правду.
Поет не дивився вже по узбіччях, а, втупившись у брудну труську підлогу, почав щось бубоніти, скніти, гризучи самого себе.
Так, вірші... Йому - тридцять два роки! І справді, що ж далі? - Він і далі стулюватиме по кілька віршів нарік. - До старості? - Так, до старості. - Що ж йому дадуть ці вірші? Славу? “Яка нісенітниця! Не дури хоч сам себе. Ніколи не заживе слави той, хто базграє кепські вірші. Чим вони кепські? Правду, правду сказав! - безжально звертався до самого себе Рюхін. - Не вірю в те, про що пишу!..”
Отруєний вибухом неврастенії, поет хитнувся, підлога під ним перестала трястись. Рюхін підвів голову і побачив, що він давно вже в Москві, більше того, що над Москвою світанок, що хмара підсвітлена золотом, що його вантажівка стоїть, захрясши в колоні інших машин перед поворотом на бульвар, і що близенько від нього стоїть на постаменті металевий чоловік, ледь похиливши голову і байдужно дивлячись на бульвар.
Якісь чудернацькі думки виповнили голову недужому поетові “Ось приклад справжнього щасливця... - тут Рюхін випростався на весь зріст на платформі автомобіля і заніс руку, нападаючи чомусь на чавунного чоловіка, який нікого не займав. - Як би не ступив він у житті, що б не діялося з ним, усе йшло йому на користь, усе оберталось йому на славу! Але що він зробив? Я не збагну... Що особливе є в цих словах: “Буря млою...”? Не збагну!.. Поталанило, поталанило! - раптом з трутизною Виснував Рюхін ї відчув, що машина під ним зрушилася, - стріляв, стріляв у нього цей білогвардієць і розтрощив стегно і забезпечив безсмертя...”
