Шкіра на обличчі швейцара набула тифозного відтінку, а очі помертвіли. Йому привиділося, що чорне волосся, зачесане тепер на пробір, вкрилося вогненним шовком. Щезли пластрон і фрак, і за ремінним поясом вигулькнуло руків’я пістолета. Швейцар уявив себе повішеним на фор-марса-реї. Своїми очима побачив він власний висолоплений язик і безживну голову, що впала на плече, і навіть почув плюскіт хвиль за облавком. Коліна швейцарові підломились. Але тієї миті флібустьєр змилувався над ним і пригасив свій гострий погляд.
- Дивись, Миколаю! Це востаннє! Нам таких швейцарів у ресторані задарма не треба. Ти до церкви сторожем наймись. - Промовивши це, командир наказав чітко, ясно, швидко: - Пантелія з буфетної. Міліціонера. Протокол. Машину. В психіатричну. - І докинув: - Сюрчи!
Через чверть години вкрай вражена публіка не лише в ресторані, але і на самому бульварі та у вікнах будинків, що виходили в сад ресторану, бачила, як з воріт Грибоєдова Пантелій, швейцар, міліціонер, офіціант і поет Рюхін виносили сповитого, як лялька, молодика, котрий, заливаючись слізьми, плювався, норовлячи поцілити саме в Рюхіна, і горлав на весь бульвар:
- Наволоч!.. Наволоч!..
Шофер вантажної машини зі злим обличчям розкручував мотор. Поруч візник розохочував коня, бив його по крупу бузковими віжками, кричав:
- А ось на біговій! Я возив у психічну!
Навколо гув натовп, перемелюючи небачену пригоду. Словом, був гидкий, паскудний, звабливий, свинський скандал, який закінчився лише тоді, коли вантажівка повезла на собі від воріт Грибоєдова нещасного Івана Миколайовича, міліціонера, Пантелія і Рюхіна.
Коли в приймальню голосної слави психіатричної лікарні, недавно вибудуваної під Москвою при березі ріки, увійшов чоловік з гострою борідкою і в білому халаті, - було пів на другу ночі. Троє санітарів не зводили очей з Івана Миколайовича, котрий сидів на дивані. Тут же був присутній і вкрай розхвильований поет Рюхін. Рушники, що ними був зв’язаний Іван Миколайович, лежали купою на тому ж дивані. Руки і ноги Івана Миколайовича були вільні.
Побачивши того, хто увійшов, Рюхін зблід, кахикнув і несміливо проказав:
- Здрастуйте, лікарю.
Лікар вклонився Рюхіну, але, кланяючись, дивився не на нього, а на Івана Миколайовича.
Той сидів зовсім непорушно, з лютим обличчям, насупивши брови, і навіть не поворухнувся, коли зайшов лікар.
- Ось, лікарю, - чомусь таємничим шепотом заговорив Рюхін, полохливо озираючись на Івана Миколайовича, - відомий поет Іван Бездомний... ось, бачите... ми непокоїмося, чи не біла гарячка...
- Дуже пив? - крізь зуби спитав лікар.
- Ні, випивав, але не так, щоб дуже...
- Тарганів, пацюків, чортиків або вертких собак не ловив?
- Ні, - здригнувшись, відповів Рюхін, - я його вчора бачив і сьогодні зранку. Він був цілком здоровий...
- А чому в кальсонах? З постелі взяли?
- Він, лікарю, в ресторан отак прийшов...
- Ага, ага, - дуже вдоволено сказав лікар, - а чому садно? Бився з кимось?
- Він з огорожі впав, а потім у ресторані вдарив одного... і ще декого...
- Так, так, так, - сказав лікар і, повернувшись до Івана, додав: - Здрастуйте!
- Здоров був, шкіднику! - злісно й голосно відповів Іван.
Рюхін так зніяковів, що не насмілювався звести очі на ввічливого лікаря. Але той анітрохи не образився, а звичним, спритним жестом зняв окуляри, відгорнувши полу халата, сховав їх у задню кишеню брюк, а потім запитав у Івана:
- Скільки вам років?
- Гетьте ви від мене всі к бісу, ото ще! - брутально вигукнув Іван і відвернувся.
- Чом же ви гніваєтесь? Хіба я сказав вам щось неприємне?
- Мені двадцять три роки, - збуджено заговорив Іван, - і я подам скаргу на всіх вас. А надто на тебе, гнидо! - звернувся він окремо до Рюхіна.
- А на що ж ви хочете поскаржитися?
- На те, що мене, здорову людину, схопили й силоміць затягли в божевільню! - у гніві відповів Іван.
Тут Рюхін придивився до Івана і похолов: жодного безумства не було в того в очах. Бувши каламутними в Грибоєдові, тепер вони перетворились на ясні, якими були давніше.
“Батечку рідний! - злякано подумав Рюхін. - Та він і справді нормальний! Оце халепа! Навіщо це ми сюди його притягай? Нормальний, нормальний, тільки пика подряпана...”
- Ви перебуваєте, - спокійно заговорив лікар, сідаючи на білий табурет з блискучою ногою, - не в божевільні, а в клініці, де вас ніхто не буде затримувати, якщо в цьому немає потреби.
Іван Миколайович покосував недовірливо, але все ж таки пробурчав:
- Слава тобі господи! Знайшовся, врешті, один нормальний серед ідіотів, а з них перший - бельбас і нездара Сашко!
- Хто він, цей Сашко-нездара? - поцікавився лікар.
- А ось він, Рюхін, - відповів Іван і тицьнув брудним пальцем у бік Рюхіна.
Той спалахнув від обурення.
“Це він мені замість подяки! - гірко подумав він. - За те, що я піклувався про нього. От уже справді, погань!”
