- Авжеж, чаклунські, - несміливо відповів Никанор Іванович не знати кому, чи артистові, чи то в темну залу, і пояснив: - Нечиста сила, картатий перекладач підкинув.
І знову обурено ревнула зала. Коли ж стихло, артист проказав:
- Ось які байки Лафонтена доводиться мені вислуховувати! Підкинули чотириста доларів! Ось ви всі тут - валютники, звертаюся до вас як до фахівців: чи мислима це річ?
- Ми не валютники, - залунали окремі ображені голоси в театрі, - але це річ немислима.
- Радо погоджуюся, - твердо сказав артист, - і запитаю вас: що можуть підкинути?
- Дитину! - крикнув хтось із зали.
- Чистісінька правда, - ствердив ведучий програми, - дитину, анонімний лист, прокламацію, пекельну машину, мало ще що, але чотириста доларів ніхто не підкидатиме, бо такого ідіота в природі не водиться. - І, обернувшись до Никанора Івановича, артист додав з докором і сумом: - Засмутили ви мене, Никаноре Івановичу! А я ж на вас мав надію! Отож номер ваш не вийшов.
У залі розітнувся свист на адресу Никанора Івановича.
- Валютник він! - вигукували в залі. - Через таких і ми безневинно потерпаємо!
- Не лайте його, - лагідно сказав конферансьє, - він розкається. - І, звернувши до Никанора Івановича сповнені сліз блакитні очі, докинув: - Ідіть-но, Никаноре Івановичу, на місце!
Після цього артист покалатав дзвоником і гучно оголосив:
- Антракт, негідники!
Приголомшений Никанор Іванович, що несподівано для себе став учасником якоїсь театральної програми, знов опинився на своєму місці на підлозі. Йому почало снитися, що зала поринула в повну темряву і що на стінах червоним світлом загорілися слова: “Здавайте валюту!” Потім знову роз’їхалася завіса і конферансьє запросив:
- Прошу на сцену Сергія Герардовича Дунчиля.
Дунчиль виявився благовидним, але вельми занехаяним чоловіком років п’ятдесяти.
- Сергію Герардовичу, - звернувся до нього конферансьє, - ось уже півтора місяця ви сидите отут, вперто відмовляєтеся здати приховану ще у вас валюту, тоді як країна потребує її, а вам з неї жодної користі, ви все ж таки упираєтеся. Ви - людина інтелігентна, чудово все це розумієте і таки не хочете піти мені назустріч.
- На жаль, нічого не можу вдіяти, бо валюти в мене більше немає, - спокійно відповів Дунчиль.
- Так чи немає принаймні діамантів? - спитав артист.
- І діамантів немає.
Артист похилив голову і задумався, а потім плеснув у долоні. З-за куліси вийшла на сцену середнього віку дама, одягнена за модою, тобто в пальті без коміра і в крихітному капелюшкові. Дама виглядала збентеженою, а Дунчиль глянув на неї, не повівши бровою.
- Хто ця дама? - запитав ведучий програми у Дунчиля.
- Це моя дружина, - з гідністю відповів Дунчиль і подивився на довгу шию дами з певним обридженням.
- Ми потурбували вас, мадам Дунчиль, - звернувся до дами конферансьє, - ось із якого приводу: ми хотіли вас запитати, чи є ще у вашого чоловіка валюта?
- Він тоді все здав, - хвилюючись, відповіла мадам Дунчиль.
- Так, - сказав артист, - ну що ж, як так, то й так. Якщо все здав, то нам слід негайно розлучитися з Сергієм Герардовичем, що ж тут вдієш! Якщо ваша воля, ви можете залишити театр, Сергію Герардовичу, - і артист зробив царствений жест.
Дунчиль спокійно і з гідністю повернувся і подався за лаштунки.
- Одну хвилиночку! - зупинив його конферансьє. - Дозвольте мені на прощання показати вам ще один номер з нашої програми, - і знову плеснув у долоні.
Чорна задня завіса розсунулася, і на сцену вийшла юна красуня в бальній сукні, тримаючи в руках золоту тацю, на якій лежала груба пачка, перев’язана кондитерською стрічкою, і діамантове кольє, від якого на всі боки відскакували сині, жовті й червоні вогні.
Дунчиль відступив на крок, і обличчя його вкрила блідість. Зала завмерла.
- Вісімнадцять тисяч доларів і кольє на сорок тисяч золотом, - урочисто оголосив артист, - переховував Сергій Герардович у місті Харкові на квартирі своєї коханки Іди Геркуланівни Ворс, котру ми маємо втіху бачити перед собою і котра ласкаво допомогла віднайти такі неоціненні, але марні в руках приватної особи скарби. Велике спасибі, Ідо Геркуланівно.
Красуня, усміхнувшись, сяйнула зубами, а її пухнасті вії ворухнулися.
- А під вашою сповненою гідності личиною, - звернувся артист до Дунчиля, - приховується жадібний глитай і неймовірний облудник та брехун. Ви за півтора місяця витягли всім жили своєю тупою затятістю. Тепер же йдіть додому, і хай те пекло, яке влаштує вам ваша дружина, буде вам карою.
Дунчиль схитнувся і, здається, хотів повалитись, але чиїсь турботливі руки підхопили його. Тієї миті впала передня завіса і заховала всіх, хто був на сцені.
Шалені оплески струсонули залу так, що Никанорові Івановичу здалося, ніби в люстрах захиталися вогні. А коли передня завіса пішла угору, на сцені вже нікого не було, окрім самого артиста. Він дістав другий вибух овацій, уклонився і заговорив:
