Рама широко розчахнулась, але замість нічної свіжості та аромату зелені до кімнати ринув пах льоху. Покійниця ступила на підвіконня. Римський виразно бачив плями тління на її грудях.
І в цей час радісний нежданий крик півня долетів із саду, із тієї низької будівлі за тиром, де тримано птахів, які брали участь у програмі. Горлатий муштрований півень сурмив, вістуючи, що до Москви зі сходу котиться світанок.
Дика лють спотворила обличчя дівулі, вона хрипко лайнулася, а Варенуха коло дверей верескнув і повалився з повітря на підлогу.
Півнячий крик повторився, дівуля клацнула зубами, і руде її волосся піднялося сторч. З третім криком півня вона обернулась і вилетіла геть. І слідком за нею, підскочивши і виструнчившись горизонтально в повітрі, скидаючись на купідона в польоті, виплив повільно у вікно через письмовий стіл Варенуха.
Сивий, як сніг, без єдиної чорної волосинки, дід, який недавно ще був Римським, підбіг до дверей, зняв запобіжника, відчинив їх і кинувся бігти темним коридором. Перед поворотом на сходи він, стогнучи від страху, намацав вимикач, і сходи освітилися. На сходах дід, якого трясло і тіпало, упав, бо йому здалося, що на нього згори м’яко повалився Варенуха.
Збігши донизу, Римський побачив чергового, який заснув на стільці коло каси у вестибюлі. Римський навшпиньки прокрався повз нього і вислизнув у головні двері. На вулиці його трохи попустило. Він настільки дійшов до тями, що, хапаючись за голову, зміг усвідомити, що капелюх його залишився в кабінеті.
Само собою зрозуміло, що за ним він не повернувся, а задихаючись, побіг через широку вулицю на протилежний ріг до кінотеатру, побіля якого маячив червонуватий тьмяний вогник. Через хвилину він був уже коло нього. Ніхто не встиг перехопити машину.
- До кур’єрського ленінградського, дам на чай, - важко сапаючи і тримаючись за серце, проговорив дід.
- У гараж їду, - з ненавистю відказав шофер і відвернувся.
Тоді Римський розщібнув портфеля, дістав звідти п’ятдесят рублів і просунув їх у відчинене переднє віконечко шоферові.
За кілька секунд деренчлива машина, як вихор, летіла дугою Садової. Пасажира метляло на сидінні, а в уламкові дзеркала, що висів перед водієм, Римський бачив то радісні шоферові очі, то нестямні свої.
Вискочивши з машини перед будівлею вокзалу, Римський гукнув першому, що трапився, чоловікові в білому фартусі та з бляхою:
- Першу категорію, один, тридцять дам, - жмакаючи, він діставав з портфеля червінці, - нема першої - другу, якщо нема - бери твердий!
Чоловік з бляхою, озираючись на світний годинник, рвав із рук у Римського червінці.
Через п’ять хвилин з-під скляного шатра вокзалу щез кур’єрський і начисто пропав у темряві. З ним разом пропав і Римський.
Розділ 15
Неважко здогадатися, що товстун з багряною фізіономією, котрого примістили в кімнаті № 119 клініки, був Никанор Іванович Босой.
Потрапив він, одначе, до професора Стравінського не відразу, а попередньо побувавши в іншому місці.
Від цього іншого місця Никанорові Івановичу в пам’ятку залишилося мало чого. Пригадувалися лише письмовий стіл, шафа і диван.
Там з Никанором Івановичем, в якого перед очима все туманіло від припливів крові та душевного збурення, стали до розмови, але розмова склалася якась плутана, чудернацька, а краще сказати, зовсім не склалася.
Перше ж запитання, поставлене Никанорові Івановичу, було таке:
- Ви Никанор Іванович Босой, голова будкому номер триста два-біс по Садовій?
На це Никанор Іванович, страшно реготнувши, відповів слово в слово таке:
- Я Никанор, певно, Никанор! Але який же я, к лихій годині, голова?
- Цебто як? - спитали в Никанора Івановича, примружуючись.
- А так, - відповів він, - якби ж то я голова, то я відразу мусив би зметикувати, що він нечиста сила! А то що ж воно? Пенсне надтріснуте... весь у дранті... Який же з нього перекладач у чужоземця!
- Про кого ви говорите? - спитали в Никанора Івановича.
- Коров’єв! - вигукнув Никанор Іванович. - У п’ятдесятій квартирі у нас засів! Пишіть: Коров’єв! Його негайно треба виловити! Пишіть: шості парадні, там він.
- Звідки валюту взяв? - сердечно запитали у Никанора Івановича.
- Бог істинний, Бог всемогутній, - заговорив Никанор Іванович, - усе бачить, а мені туди й дорога. В руках ніколи не тримав, гадки-думки не мав, яка вона така валюта! Господь мене кара за скверну мою, - з почуттям вів далі Никанор Іванович, то застібаючи, то розстібаючи сорочку, то хрестячись, - брав! Брав, але брав нашими, совєтськими! Прописував за гроші, не криюсь, бувало! Нівроку і наш секретар Пролежньов, теж гарний! Просто сказати, усі злодії в будинкоуправлінні. Але валюти я не брав!
На прохання не клеїти дурня, а розказати, як потрапили долари у вентиляцію, Никанор Іванович став на коліна і похитнувся, роззявляючи рота, мовби наміряючись ковтнути паркетну дощечку.
- Хочете, - промичав він, - землю буду їсти, що не брав? А Коров’єв - він чорт!
Всякому терпцю приходить край, і за столом уже підвищили голос, натякнувши Никанорові Івановичу, що йому пора заговорити по-людськи.
