Вмить вискочив з кабінету Короз’єв, учепився буфетникові в руку, почав трясти її та упрохувати Андрія Фоковича всім, усім передати вітаннячка. Знетямлений буфетник рушив до передпокою.

- Ґелло, проведи! - кричав Коров’єв.

Знову-таки ця руда гола в передпокої! Буфетник протиснувся у двері, писнув “до побачення” - і пішов, як п’яний. Пройшовши трохи вниз, він зупинився, сів на сходинку, витяг пакунок, перевірив - червінці були на місці.

Тут з квартири, що виходила на цей майданчик, вийшла жінка з зеленою сумкою. Побачивши чоловіка, який сидів на сходинці й тупо дивився на червінці, вона посміхнулася і сказала задумливо:

- Що це у нас за будинок такий! І цей зранку п’яний. Шибку вибили знову на сходах, - приглянувшись уважніше до буфетника, вона докинула: - Е, та у вас, громадянине, червінців і кури не клюють! Ти б зі мною поділився, га?

- Облиш ти мене, Христа ради! - перелякався буфетник і хутенько приховав гроші.

Жінка розсміялася:

- Та дідько б тебе побрав, скупердяй! Я пожартувала... - і рушила вниз.

Буфетник повільно підвівся, підняв руку, щоб підрівняти капелюх, і переконався, що його на голові немає. Страшенно не хотілося йому повертатись, але капелюха було шкода. Недовго повагавшись, він усе-таки вернувся і подзвонив.

- Чого вам ще? - спитала його проклята Ґелла.

- Я капелюшок забув, - шепнув буфетник, тицяючи себе в лисину.

Ґелла обернулася. Буфетник подумки сплюнув і заплющив очі. Коли він їх розплющив, Ґелла простягала йому його капелюха так ще шпагу з темним руків’ям.

- Не моє, - шепнув буфетник, відводячи шпагу і швиденько налягаючи капелюха.

- Хіба ви без шпаги прийшли? - подивувалася Ґелла.

Буфетник щось буркнув і швидко пішов униз. Голові його було чомусь незручно і надто тепло в капелюсі; він скинув його й, підскочивши від страху, тихо зойкнув. У руках у нього був оксамитовий берет з півнячим обстріпаним пером. Буфетник перехрестився. Тієї ж миті берет нявкнув, перетворився на чорне кошеня і, вискочивши знов на голову Андрієві Фоковичу, всіма кігтями вп’явся йому в лисину. Відчайдушно верескнувши, буфетник кинувся бігти вниз, а кошеня звалилося з голови і шугнуло вгору сходами.

Вирвавшись на повітря, буфетник підтюпцем пробіг до воріт і назавжди облишив чортів будинок № 302-біс.

Докладно відомо, що з ним сталося далі. Вибігши з підворіття, буфетник дикувато озирнувся, наче шукаючи щось. За хвилину він був на іншому боці вулиці в аптеці. Тільки-но він промовив слова: “Скажіть, будь ласка...” - як жінка за прилавком вигукнула:

- Громадянине, у вас же вся голова порізана!

Хвилин через п’ять буфетника було перев’язано марлею, і він дізнався, що найкращими фахівцями з хвороб печінки вважаються професори Бернадський та Кузьмін, спитав, хто з них ближче, загорівся від радості, коли дізнався, що Кузьмін живе ось тут через двір у маленькій біленькій віллі, й хвилини за дві був уже там. Помешканнячко було старовинне, але дуже, дуже затишне. Запам’яталося буфетникові, що перша трапилася йому назустріч старенька нянька, що хотіла взяти в нього капелюха, але позаяк капелюха в нього не було, то нянька, шамкаючи порожнім ротом, кудись пішла.

Замість неї опинилася коло дзеркала і, здається, під якоюсь аркою жінка середнього віку і тут-таки сказала, що можна записатися тільки на дев’ятнадцяте, не раніше. Буфетник відразу змикитив, у чому рятунок. Заглянувши пригаслим поглядом за арку, де в якомусь очевидному передпокої дожидалися троє людей, він шепнув:

- Смертельно хворий...

Жінка здивовано подивилася на забинтовану голову буфетника і, повагавшись, сказала:

- Ну що ж... - і перепустила його за арку.

Тієї миті протилежні двері розчинилися, в них зблиснуло золоте пенсне. Жінка в халаті сказала:

- Громадяни, цей хворий піде поза чергою.

І не встиг буфетник огледітись, як уже опинився в кабінеті професора Кузьміна. Нічого страшного, врочистого і медичного не було в цій продовгуватій кімнаті.

- Що з вами? - спитав приємним голосом професор Кузьмін і трохи тривожно подивився на забинтовану голову.

- Ось щойно з певних вуст дізнався, - відповів буфетник, загнано поглядаючи на якусь фотографічну групу під склом, - що в лютому наступного року я помру від раку печінки. Благаю зупинити.

Професор Кузьмін як сидів, так і відкинувся на високу шкіряну готичну спинку крісла.

- Даруйте, не розумію вас... ви що, були у лікаря? Чому у вас голова забинтована?

- Якого там лікаря?.. Бачили б ви цього лікаря!.. - відповів буфетник і раптом зацокотів зубами. - А на голову не зважайте, не має стосунку. На голову плюньте, вона тут ні до чого. Рак печінки, прошу зупинити!..

- Та вибачайте, хто вам таке сказав?!

- Вірте йому! - палко попрохав буфетник. - Він знає напевне!

- Нічого не розумію, - знизуючи плечима і від’їжджаючи з кріслом від стола, говорив професор. - Як же він може знати, коли ви помрете? Тим паче, що він не лікар!

- У четвертій палаті, - відповів буфетник.

Тут професор подивився на свого пацієнта, на його голову, на вогкі брюки і подумав: “Цього ще бракувало! Божевільний!” Спитав:

- Ви п’єте горшку?

Перейти на страницу:

Поиск

Похожие книги