- Ніколи не торкався, - відповів буфетник. Через хвилину його роздягли, поклали на холодну
цератову канапку, і професор м’яв йому живіт. Тут, слід сказати, буфетник значно повеселішав. Професор категорично стверджував, що зараз, принаймні в цю хвилину, жодних ознак раку в буфетника немає. Але якщо так... раз він боїться і якийсь шарлатан його налякав, то потрібно зробити всі аналізи... Професор черкав щось на аркушиках паперу, пояснюючи, куди піти, що віднести. Окрім цього дав записку до професора-невропатолога Буре, пояснюючи буфетнику, що нерви його геть-чисто розладнані.
- Скільки вам платити, професоре? - ніжним і тремтливим голосом попитав буфетник, витягуючи пухке портмоне.
- Скільки хочете, - коротко й сухо відповів професор.
Буфетник витяг тридцять рублів і виклав їх на стіл, а потім нараз м’яко, наче кошачою лапою орудуючи, поклав поверх червінців стосик у газетному папірці, який тихо дзенькнув.
- А це що таке? - спитав Кузьмін і підкрутив вус. І
- Не зневажте, громадянине професоре, - прошепотів буфетник, - благаю, зупиніть рак!
- Заберіть зараз же своє золото, - сказав професор, пишаючись собою, - ви б краще за нервами стежили. Завтра ж дайте сечу на аналіз, не пийте багато чаю та їжте зовсім без солі.
- Навіть суп не солити? - попитав буфетник.
- Нічого не солити, - наказав Кузьмін.
- Ехх!.. - тоскно вигукнув буфетник, розчулено дивлячись на професора, забираючи десятки і задкуючи до дверей.
Хворих того вечора у професора було небагато, і з наближенням сутінок пішов останній. Скидаючи халат, професор глянув на те місце, де буфетник залишив червінці, й побачив, що жодних червінців немає, а лежать три етикетки з пляшок Абрау-Дюрсо.
- Чортзна-що таке! - пирхнув Кузьмін, волочачи полу халата підлогою і обмацуючи папірці. - Він, виявляється, не лише шизофренік, але й шахрай! Не можу збагнути, чого йому було треба від мене? Невже записка на аналіз сечі? О! Він украв пальто! - І професор кинувсь у передпокій, знову-таки в халаті на один рукав. - Ксеніє Микитівно! - пронизливо закричав він у дверях передпокою. - Погляньте, пальта на місці?
З’ясувалося, що всі пальта цілі. Проте, коли професор повернувся в кабінет, зірвавши нарешті з себе халат, він наче вріс у паркет, прикипівши поглядом до свого стола. На тому місці, де лежали етикетки, сиділо чорне кошеня-сирота з нещасною мордочкою і нявчало над блюдечком з молоком.
- Це що ж таке, дозвольте?! Це вже... - Кузьмін відчув, як у нього похолола потилиця.
На тихий і жалісний зойк професора надбігла Ксенія Микитівна і цілком його заспокоїла, відразу сказавши, що це, безперечно, хтось із пацієнтів підкинув кошеня, що таке нерідко трапляється в професорів.
- Живуть, напевно, бідно, - пояснювала Ксенія Микитівна, - ну, а в нас, звичайно...
Почали думати-гадати, хто б то міг підкинути. Підозра впала на стареньку жінку з виразкою шлунка.
- Вона, певно, - говорила Ксенія Микитівна, - вона думає так: все одно помру, а кошеняти шкода.
- Але стривайте! - закричав Кузьмін. - А що ж молоко?! Вона теж принесла? У блюдечку?!
- Вона в пляшечці принесла, тут вилила в блюдечко, - пояснила Ксенія Микитівна.
- Як там не було, заберіть і кошеня, і блюдечко, - сказав Кузьмін і сам супроводив Ксенію Микитівну до дверей.
Коли він повернувся, ситуація перемінилась.
Вішаючи халат на кілочок, професор почув у дворі регіт, виглянув і, натурально, сторопів. Через двір перебігала в протилежний флігельок дама в самій сорочці. Професор навіть знав, як її звуть - Мар’я Олександрівна. Реготався хлопчак.
- Що це? - презирливо проказав Кузьмін.
У ту ж мить за стіною, в кімнаті дочки професора, патефон заграв фокстрот “Алілуя”, і відразу почулося гороб’яче цвірінькання за спиною професора. Він обернувся і побачив, що на його столі скаче великий горобець.
“Гм... спокійно... - подумав професор, - він улетів, коли я відходив від вікна. Все гаразд!” - наказав собі професор, відчуваючи, що все пішло шкереберть і, головним чином, через цього горобця. Придивившись до нього, професор відразу пересвідчився, що цей горобець - не зовсім простий горобець. Паскудне горобчище припадало на ліву лапку, видимо кривлялося, волочачи її, виробляло синкопи, одне слово, - пританцьовувало фокстрот під звуки патефона, як п’яний коло шинквасу. Грубіянив, як умів, зухвало позираючи на професора.
Професорова рука лягла на телефон, і він хотів був подзвонити своєму однокурсникові Буре, щоб запитати, що означають такі горобчики в шістдесят років, та ще коли раптом паморочиться голова?
Горобчище тим часом сіло на подаровану чорнильницю, нагидило в неї (я не вигадую!), потім пурхнуло вгору, зависло в повітрі, а тоді з розгону, наче сталевим дзьобом, стукнуло в скло фотографії, яка зображувала повний університетський випуск 94-го року, розбило скло на друзки і після всього вилетіло у вікно.
