Його обеззброїла її відкрита, смілива прихильність. Чи не за це люди так люблять дружбу? Крихітна Семі майже щезла в його обіймах.
— Я, мм… Я хотів би вам щось дати, — промовив месьє Одинак. Він знічено підштовхнув ключі від баржі до Кунео.
— Мій шановний найгірший у світі брехун і найкращий кухар на захід від Італії, віднині я мушу мандрувати далі без свого човна. На підставі вищесказаного я передаю «Лулу» до ваших рук. Хай тут завжди буде вільний куточок для котів і письменників у пошуках сюжетів. Ви згодні? Ви не зобов’язані, та якщо згодні, то я буду радий знати, що ви доглянете мій човен. Так би мовити, у безстрокове користування. То як?
— Ні! Це — ваша робота, ваш офіс, ваші ліки для душі, ваш сховок і ваш дім. Ваша баржа — це ви і є, дурний ви дивак. Ви не можете віддавати таке незнайомим людям, як би їм не хотілося це мати! — закричала Семі.
Вони ошелешено дивились на Саманту.
— Вибачте, — пробурмотіла вона. — Я… е-е… Я мала на увазі те, що сказала. Так не піде. Поміняти мобільний телефон на книжкову баржу? Нізащо! Це жахливо! — вона нервово засміялась.
— Здається, ця нездатність брехати — справжній подарунок у житті, — відзначив Макс. — І до слова, поки мене ще ніхто не спитав. Ні, мені не потрібен човен, та я був би вдячний вам, Жане, якби ви мене підвезли на своєму автомобілі.
У Кунео очі наповнилися слізьми.
— Шкода, шкода, — це все, що він міг сказати. — Шкода, капітане. Шкода, все. Я…
Вони детально обговорили всі за і проти цієї справи. Що більше вагалися Кунео і Семі, то дужче наполягав на своєму Жан. Макс не втручався, лиш один раз запитав:
— Здається, це називається харакірі чи ще якось?
Месьє Одинак не зважав на нього. Він відчував, що це слід зробити, однак йому довелося майже весь ранок умовляти Кунео і Семі.
Помітно зворушений, італієць нарешті промовив урочисто:
— Добре, капітане. Ми приглянемо за вашим човном, доки ви не захочете його забрати. Немає значення коли: післязавтра, за рік, через тридцять років. А котам і письменникам завжди раді.
Вони скріпили угоду, емоційно обнявшись усі разом. Семі відпустила Жана і ніжно подивилася на нього.
— Мій улюблений читачу, — промовила вона з усмішкою. — Про кращого я не могла й мріяти.
Макс і Жан спакували свої речі в рюкзак Макса та у кілька великих сумок і зійшли на берег. Крім одягу, месьє Одинак узяв із собою тільки перші сторінки своєї книги: «Велика енциклопедія помірних емоцій».
Він не відчув узагалі нічого, коли Кунео завів двигун і вміло скерував «Лулу» у фарватер. Месьє Одинак бачив і чув Макса поряд та йому здавалося, що хлопець теж відпливає, як книжкова баржа. Макс махав обома руками, кричав «Чао» і «Салют», а в месьє Одинака, навпаки, не стало сили навіть підняти руку.
Він дививсь услід своїй баржі, аж поки вона не зникла за поворотом ріки. І потім ще довго глядів у той бік, чекаючи, доки пройде оніміння і він знову зможе відчувати. Коли він, нарешті, зміг повернутися, то побачив Макса, який тихо сидів на лавці, чекаючи на нього.
— Поїхали, — сказав месьє Одинак різким, сухим голосом.
Уперше за п’ять місяців вони зняли гроші з рахунків у відділеннях своїх банків у Авіньйоні, хоча для цього знадобилися десятки телефонних дзвінків, передача факсом зразків їхніх підписів для порівняння і прискіпливе вивчення їхніх паспортів. Зрештою вони орендували маленький молочно-білий автомобіль на станції TGV і вирушили до Люберона.
Вони вибрали другорядну дорогу на південний схід від Авіньйона. До Боньйо було всього тридцять миль. Макс захоплено виглядав із відкритих вікон. Ліворуч і праворуч поля соняшників, пишні зелені килими винограду й ряди кущів лаванди розмальовували тутешній край мозаїкою кольорів. Жовті, темно-зелені й лілові під небесним склепінням кольору густої блакиті, всіяним білими подушками хмар.
Далеко на обрії вони вже могли роздивитися Великий Люберон і Малий Люберон — довга столова гора, а праворуч — невеличкий стільчик до неї.
Сонце валило з ніг, вгризаючись у землю і плоть, наповнюючи поля і села владним блиском.
— Нам потрібні солом’яні капелюхи, — мляво простогнав Макс.
— Нам потрібен дезодорант і крем від сонця, — відрізав месьє Одинак.
Макс явно був у своїй стихії. Він вписався в цей пейзаж, наче відповідна частинка пазла.
Але не Жан. Усе навкруг здавалося йому навдивовижу далеким і чужим. Він і досі відчував певне заніміння.
На вершечках зелених пагорбів, неначе корони, лежали села. Бежевий піщаник і світла черепиця для запобігання перегріву. У небі патрулювали величні хижі птахи. Дороги — вузькі й порожні.
Манон бачила ці гори, пагорби й барвисті поля. Вона відчувала це м’яке повітря. Їй були знайомі ці столітні дерева, під пологом яких причаїлися цикади. Їхнє незмовкаюче тріщання звучало для Жанового вуха як: «Що? Що? Що?».
Що ти тут робиш? Що ти тут шукаєш? Що ти тут відчуваєш?
Цей край не справив на Жана ніякого враження.
Вони майже минули Менерб із його скелями кольору карі і наближалися до долини Калавон і Боньйо повз виноградники й садиби.
