Маленька паризька книгарня полностью

— Боньйо височіє, мов етажерка, між Великим Любероном і Малим Любероном. Ніби п’ятишаровий торт, — розповідала Манон месьє Одинакові. — На самому верху — стара церква і столітні кедри, а також наймальовничіше кладовище в Любероні. Унизу, в самій основі, — винороби, садоводи та будинки відпочинку. А між ними — три шари будинків і ресторанів. Усе обплутане крутими доріжками і сходами — ось чому в усіх тутешніх дівчат такі здоровенні міцні литки, — вона показала Жанові свої, і він поцілував їх.

— Я думаю, тут чудово, — промовив Макс.

Вони продеренчали ґрунтовими дорогами, об’їхали соняшникове поле, минули виноградник і мусили визнати, що й гадки не мають, де перебувають.

Жан з’їхав на узбіччя.

— Вона має бути десь недалеко, ця садиба Le Petit St Jean, — бурмотів Макс, утупившись у карту.

Стрекотіли цикади. Тепер це скидалося більше на: «Хі-і, хі-і, хі-і, хі-і, хі-і». Крім цього, було так тихо, що лише м’яке цокання системи охолодження двигуна порушувало глибоку тишу цієї сільської місцини.

Раптом почулося деренчання трактора, що швидко наближався. Вони ніколи раніше не бачили такого трактора: він був надзвичайно вузький, а його шини — тонкі, але дуже високі, що давало йому змогу швидко їздити між рядами винограду.

За кермом сидів юнак у бейсболці, сонцезахисних окулярах, укорочених джинсах і вицвілій футболці. Він прогуркотів повз них і кивнув. Макс відчайдушно замахав руками, і трактор, проїхавши ще кілька ярдів, зупинився. Макс підбіг.

— Вибачте, месьє! — Жан почув, як Макс намагався перекричати шум двигуна. — Як нам знайти садибу з назвою Le Petit St Jean, що належить Бріжіт Бонне?

Чоловік вимкнув двигун, зняв бейсболку, сонцезахисні окуляри і провів рукою по обличчю, поправляючи шоколадно-каштанове волосся, що каскадом упало йому на плечі.

— О, пардон, пардон, мадемуазель. Я думав, що ви… е-е… чоловік, — почув Жан розпачливе каркання Макса.

— Б’юсь об заклад, ви уявляєте собі жінок, затягнутих у вузькі сукні, а не за кермом трактора, — холодно відказала незнайомка, знову збираючи волосся під бейсболку.

— Або вагітними, босими й прикованими до плити, — додав Макс.

Незнайомка завагалась, а потім голосно розреготалася.

Жан витяг шию, щоб краще бачити тих двох. Однак дівчина вже начепила свої великі чорні окуляри й пояснювала Максові дорогу: садиба Бонне розташована на дальньому краю виноградника, і їм просто слід об’їхати його праворуч.

— Мерсі, мадемуазель.

Решта слів Макса потонула у витті дроссельної заслінки. Тепер месьє Одинак бачив тільки нижню частину обличчя дівчини — її губи здригнулися у веселій усмішці. Потім вона натисла педаль акселератора майже до підлоги і поїхала, здійнявши за собою хмарку пилу.

— Тут і справді чудово, — сказав Макс, повернувшись до машини. Жанові здалося, що навколо нього було сяйво.

— Щось сталося? — запитав він.

— Із тією жінкою? — сказав Макс зі сміхом, трохи заголосним і дещо зависоким. — Ну, коротко кажучи, тобто прямо, ну, ось так, от… але все одно, вигляд у неї дивовижний.

Макс був щасливим, неначе іграшковий плюшевий зайчик, подумав Жан.

— Замурзана, спітніла, але однаково симпатична. Мов шоколад на холодильнику. Ні, не так, навпаки… нічого не трапилося. Гарний трактор. А чому ви питаєте?

— Так, просто, — збрехав Жан.

За декілька хвилин вони знайшли садибу «Le Petit St Jean». Садиба початку вісімнадцятого століття наче зійшла зі сторінок ілюстрованої книги: сірий, як вода, камінь, високі вузькі вікна, сад у такому повному й екстравагантному цвітінні, ніби намальований. В інтернет-кав’ярні Макс наткнувся на сайт www.luberonweb.com, а вже там він знайшов мадам Бонне, у якої була остання вакансія в тій місцевості. Вона здавала кімнату у своєму перебудованому голубнику, pigeonnier, сніданок включено.

Бріжіт Бонне — невисока, з коротким волоссям, жінка під шістдесят — чекала на них із теплою усмішкою й кошиком, повним абрикос. На ній був чоловічий жилет, світло-зелені штани-бермуди. Широкополий капелюх довершував цей образ. Мадам Бонне засмагла, наче горіх, а очі сяяли, мов розтоплена синява.

Абрикоси в її кошику вкриті ніжним пушком, а голубник виявився дванадцятифутовим квадратним притулком із мискою для вмивання, вбиральнею завбільшки із шафу, кількома гачками замість гардеробу і незручним вузьким ліжком.

— А де ж друге ліжко? — поцікавився Жан.

— О, месьє, ліжко тільки одне. А хіба ви не пара?

— Я спатиму надворі, — швидко запропонував Макс.

Голубник був маленький, проте чудовий. А з його високих вікон видно всю округу, аж до плато Валенсоль. Будиночок стояв посеред величезного фруктового і лавандового саду з терасою із гравію та широкою кам’яною стіною, яка нагадувала залишки якогось замку. Неподалік від голубника жебонів маленький затишний фонтанчик. У ньому можна охолодити пляшку вина, а потім сидіти на стіні, звісивши ноги, і дивитися поверх садів, овочевих полів і виноградників аж ген на долину, на якій, здавалося, не було ні доріг, ані інших ферм. Той, хто вибирав цю місцину, мав гостре око і знався на пейзажах.