— Її мова була природня. Манон завжди виказувала свої почуття. Вона любила танго. Вона пила життя, наче шампанське, і ставилася до нього так само: вона знала, що життя — це щось особливе.
Він відчув, як його заповнює глибока печаль.
За останні два тижні він плакав більше, ніж за попередні двадцять років. Але ці сльози були для Манон, всі до одної, і він більше не соромився їх.
Месьє Одинак мчав крутими вулицями Кассіса. Ріг Кап Канай і його вражаючі червоні скелі залишилися позаду ліворуч, а він летів далі повз невисокі пагорби і соснові ліси старою прибережною дорогою з Марселя до Канн. Села поставали одне за одним, зливаючись в одну масу, ряди будинків розмазувалися по межах містечок, пальми чергувались із соснами, квітами й скелями. Ла-Сьота. Ле-Ліуке. А потім — Ле-Лек.
Запримітивши стоянку авто біля дороги вниз до пляжу, Жан несподівано вирвався з безкінечного потоку машин. Він зголоднів.
Широка прибережна частина містечка, що складалася з обвітрених, пошарпаних старих садиб і нових прагматичних готельних комплексів, кишіла сімействами. Вони прогулювалися пляжем і набережною, обідали в ресторанах і бістро, що навстіж повідчиняли розсувні вікна назустріч морю. У прибої кілька добряче засмаглих хлопців грали у фризбі, флотилія білих одномісних тренувальних шлюпок підстрибувала на хвилях за низкою жовтих маркувальних буїв і маяком.
Жан знайшов місце в куточку пляжного бару L’E΄quateur, розташованого метрів за два від піску і метрів за десять від пологої зони прибою. Великі блакитні парасолі тріпотіли од вітру над блискучими столиками, тісно зіставленими, як це робиться повсюди в Провансі в розпал пляжного сезону, коли ресторани напаковуються гостями, мов сардинами. Месьє Одинак милувався неперевершеним видом із бару.
Він не зводив очей із моря, наминаючи мідії з густим вершковим соусом і зеленню з глибокого чорного горщика, промиваючи їх у мінеральній воді й запиваючи склянкою сухого білого вина Бандоль. У променях призахідного сонця вода була світло-синя.
На заході сонця вона стала темно-бірюзовою. Пісок із світло-попелястого зробився темно-льняним, а потім — шиферно-сірим. Жінки, котрі проходили повз, ставали збудливішими, їхні спідниці — коротшими, а сміх — більш вичікувальним. Дискотеку просто неба влаштовано на хвилерізі. І саме туди прямували змішані компанії з трьох-чотирьох дівчат у простих сукнях чи джинсових шортах і хлопців у просторих сорочках, що бралися складками на їхніх блискучих, засмаглих плечах.
Месьє Одинак дивився вслід дівчатам і юнакам. У їхній стрімкій, нетерпеливій ході він бачив невгамовну жагу нового досвіду, їхнє прагнення до місць, де віють вітри пригод. Еротичних пригод! Сміх, свобода, танці до ранку, босоніж у прохолодному піску, тепло в стегнах. І поцілунки, що назавжди врізаються в пам’ять.
Із заходом сонця Сен-Сір і Ле-Лек перетворювалися на один великий святковий вечір. Літнє життя на Півдні. Це були години, перенесені зі спекотного полудня, коли кров у венах стає повільною і густою.
Крутий виступ землі ліворуч від Жана, усіяний будинками й соснами, виблискував іржавим золотом, обрій розлініяно помаранчевим і блакитним, а море здіймалося й дихало свіжістю та сіллю.
За ті кілька хвилин, що він спорожнював горщик з мідіями та ліниво довбався в залишках солоного густого соусу і в синьо-чорних уламках мушель мідій, море, небо й земля набули однакового відтінку синього: холодного, сіро-блакитного, що затушував повітря, його склянку з вином, білі стіни й набережну, швидко перетворивши людей у говіркі кам’яні скульптури.
Білявий серфінгіст прийняв горщик і тарілку з мушлями й присунув миску з теплою водою, щоб месьє Одинак помив у ній руки.
— Ви братимете десерт? — пропозиція звучала привітно, але вчувався натяк: «Бо якщо ні, то ми зможемо обслужити ще парочку клієнтів».
Та однаково йому було добре. Месьє Одинак їв море й пив його очима. Йому хотілося цього й тремтіння всередині трохи стихло.
Месьє Одинак залишив решту свого вина, кинув банкноту на тарілку з рахунком і пішов до свого строкатого Рено 5. Він їхав дорогою вздовж узбережжя і відчував на губах кремоподібну сіль.
Коли моря вже не було видно, він звернув праворуч від головної дороги на першому ж повороті. Скоро він знову побачив воду — блискучу стрічку в яскравому сяйві місяця серед сосен, кипарисів, обвітрених вічнозелених дерев, між будинками, готелями й садибами. Він їхав порожньою смугою через затишний житловий район. Барвисті, величні вілли. Жан не знав, де перебуває, та був упевнений, що саме тут хоче прокинутися наступного ранку і скупатися в морі. Слід уже пошукати готель або якусь місцину з піском, де він зможе розвести багаття й заснути під зорями.
