— Жахливо, що Манон так собі все ускладнила. Місця в моєму серці вистачило б на неї і на вас, присягаю, так само, як і в її серці — на вас і на мене. Вона нічого не відняла в мене. Чому вона собі не простила? Нам було б нелегко разом: і вам, і мені, і їй, і ще кому-небудь. Але в житті не буває легко, хоча можна прожити його по-різному. Їй не треба було боятися — ми знайшли б вихід. На кожну гору є свій шлях, на кожну.
Невже Люк справді вірив у це? Невже можна так глибоко відчувати і при цьому ще й любити інших людей?
— Ходімо! — наказав йому Люк.
Він провів месьє Одинака коридором, праворуч, ліворуч, ще коридор, а потім…
Світло-коричневі двері. Чоловік Манон опанував себе, встромив ключ у замок, повернув його і натиснув на мідну ручку своєю великою, надійною рукою.
— Це кімната, в якій померла Манон, — сказав він сиплим голосом.
Кімната — не дуже велика, але вся залита світлом. Вона здавалася такою, наче в ній і досі жили. Висока дерев’яна шафа, бюро, стілець, на який накинуто одну із сорочок Манон. Крісло, поряд із ним — маленький столик, на ньому — розкрита книга. Кімната обжита, а не така, яку він лишив у Парижі, — похмура, втомлена, сумна, куди він замкнув їхні спогади і їхнє кохання.
Здавалося, що мешканка цієї кімнати кудись ненадовго вийшла. Високі широкі двері вели на кам’яну терасу і далі — до саду, повного кінських каштанів, бугенвілій, мигдалю, троянд і абрикосових дерев. Між ними білий кіт прокладав собі дорогу.
Жан подивився на ліжко. Його накрито яскравою ковдрою з клаптиків. Її Манон пошила перед весіллям, у Парижі, разом із прапором, прикрашеним книжкою-птахом.
Люк простежив за поглядом Жана.
— Вона померла в цьому ліжку. У переддень Різдва тисяча дев’ятсот дев’яносто другого року. Вона запитала мене, чи переживе ту ніч. Я сказав, що так.
Він повернувся до месьє Одинака. Тепер очі Люка були дуже темні, обличчя перекошене від болю. Самовладання покинуло його. Різким, здушеним, змученим голосом він вигукнув:
— Я сказав, що так. Це був єдиний раз, коли я обманув свою дружину.
Не задумуючись, що робить, месьє Одинак кинувся до Люка і притис його до себе. Чоловік не опирався. Видихнувши «О, Господи!», він обійняв Жана.
— Що б ви не значили одне для одного, воно не зіпсоване тим, що я значив для неї. Вона ніколи не хотіла бути без вас, ніколи.
— Я зроду не обманював свою дружину, — бурмотів Люк, наче не чуючи, що сказав Жан. — Ніколи, ніколи.
Жан Одинак тримав Люка, доки конвульсії стрясали його тіло. Люк не плакав, не розмовляв. Він лиш увесь час здригався в руках месьє Одинака.
Із соромом Жан пригадав переддень Різдва тисяча дев’ятсот дев’яносто другого року. Він бродив Парижем, полаявся біля Сени й напився. І поки займався цими банальними, дрібними справами, Манон боролася, боролася до самого кінця. І програла.
Люк опанував себе в руках Жана.
— Щоденник Манон. Вона просила мене віддати його вам, якщо ви коли-небудь прийдете, — сказав він тонким голосом. — Це було її бажання. Вона сподівалася й після смерті.
Чоловіки нерішуче відхилилися один від одного. Люк сів на диван. Він потягся до столика й висунув шухляду.
Жан одразу впізнав цей записник. Манон щось записувала в нього, коли вони вперше зустрілися в потязі. Коли вона плакала, залишаючи Південь, який так любила. І часто вона щось занотовувала в ньому, коли їй не спалось після любощів.
Люк устав і простягнув записник Жанові. Він узяв його, але пальці кремезного винороба на мить притримали записник.
— А це я мушу додати від себе, — сказав він спокійно.
Жан передбачив це і знав, що не має відхилятися. Тому просто заплющив очі.
Кулак Люка поцілив його між губою й підборіддям. Не дуже сильно, але достатньо, аби збити Жана з ніг, щоб у нього все попливло перед очима і він сповз по стіні додолу.
Десь іздалеку до нього долинув примирливий голос Люка.
— Будь ласка, не думайте, що це за те, що ви спали з нею. Я знав, коли одружувався, що їй завжди замало одного чоловіка, — Люк простяг Жанові руку. — Це за те, що ви не прийшли до неї тоді, коли мусили.
І раптом він згадав.
Жан
У ті дні перед Різдвом, коли він часто напивався, майже впадаючи в сон, перебуваючи в якомусь зміненому стані свідомості, він почув її голос. Нечіткі слова, яких він не міг розібрати. «Друзі вікна», «кольоровий олівець», «світло півдня» і «ворон».
Месьє Одинак стояв у кімнаті Манон, тримав її записник і мав передчуття, що знайде ці слова всередині щоденника. Раптом він відчув у душі глибоке умиротворення, і бажаний біль заслуженого удару обпік йому обличчя.
— Ви зможете цим їсти? — знічено запитав Люк. — Міла приготувала курча з лимоном.
Жан кивнув.
Йому більше не треба запитувати, чому Люк присвятив вино Манон. Він зрозумів.
