Маленька паризька книгарня полностью

Манон не було там, під замком у камені, в оточенні землі й похмурої самотності. Ні на мить не спустилася б вона до склепу, до покинутого тіла.

— Де ти? — знову запитав він.

Месьє Одинак підійшов до кам’яного парапету й подивився вниз на широку, прекрасну долину Калавон. Усе було таке крихітне. Він відчув себе одним із канюків, що ширяли в небі. Удихнув повітря, кожну його молекулу. Знову видихнув. Відчув тепло і почув, як вітер грається в атлаських кедрах. Йому видно навіть виноградник Манон.

Поряд з одним із кипарисів, недалеко від шлангів для поливання квітів, широкі сходи вели на верхню терасу. Жан сів на них, відкоркував пляшку білого вина «Манон XV» і налив трохи в склянку, яку приніс із собою. Зробив пробний ковток, вдихнув запах вина. Він мав підбадьорливий, звеселяючий аромат. У вина «Манон» був смак меду і світлих, блідих, фруктів, аромат ніжного зітхання перед тим, як полинути в сон. Яскраве, суперечливе вино. Вино, наповнене любов’ю.

Чудова робота, Люку.

Месьє Одинак поставив склянку поруч із собою на кам’яних сходах і розгорнув щоденник Манон. Він знову й знову занурювався в нього протягом попередніх днів і ночей, поки Макс, Катрін і Вікторія працювали у винограднику. Деякі уривки він знав напам’ять, інші ж здивували його. Від певних записів йому стало боляче, але більшість написаного наповнила його вдячністю. Жан навіть не уявляв, як багато значив для Манон. Він звик прагнути цього, однак лиш тепер, коли примирився із собою і знову закохався, узнав правду. І вона зцілила старі рани.

Але зараз він шукав записи, які вона робила під час чекання.

Я вже прожила досить довго, — писала Манон пізньої осені, такого ж осіннього дня, як тепер. — Я жила й кохала, пізнала найкраще, що є в цьому світі. Чи ж варто оплакувати кінець? Навіщо чіплятися за решту? Перевага вмирання в тому, що ти перестаєш його боятися. Натомість відчуваєш умиротворення.

Жан перегортав сторінки. Він натрапив на записи, які наповнили його серце глибоким співчуттям. Там, де вона пише про свій страх, який хвилями перекочувався по її тілу, про ночі, коли Манон прокидалася в німій темряві й чула, як смерть підповзає ближче. Про одну з ночей, коли вона вже була на пізньому терміні вагітності. Тоді вона побігла в кімнату до Люка, і він тримав її в обіймах до ранку, намагаючись не плакати.

А потім таки плакав у ванні, думаючи, що там вона не почує.

Звичайно ж, вона чула.

Вона увесь час боїться за Люка, переживає, чи стане йому сили. Він годував, купав її і бачив, як вона худне й марніє, крім вагітного живота.

Месьє Одинак випив ще склянку вина, перш ніж читати далі.

Моє дитя живиться мною. Це забирає мою здорову плоть. Мій живіт рожевий, пухкий і живий. Там, мабуть, повно кошенят — такий він жвавий. Решта мене на тисячу років старіша: сіра, зіпсована і крихка, як ті хрумкі хлібці, що їх їдять на Півночі. Моя дівчинка їстиме ніжні, блискучі, золоті круасани. Вона буде переможцем — переможцем над смертю. Ми з моєю дівчинкою ще втремо їй носа. Я б хотіла назвати її Вікторія.

Як Манон любила своє ще ненароджене дитя! Як вона наповнювала його любов’ю, що надзвичайно яскраво палала в ній.

Нічого дивного, що Вікторія така сильна, подумав Жан. Манон віддала їй себе всю.

Він полинув думками в ту серпневу ніч, коли Манон вирішила покинути його.

Тепер ти лежиш у такій позі, ніби танцюрист у піруеті. Одна нога випрямлена, друга підігнута. Одна рука над головою, друга майже впирається в бік.

Ти завжди дивився на мене, наче я була винятковою. За п’ять років ти жодного разу не подивився на мене сердито або байдуже. Як це тобі вдавалося?

Кастор дивиться на мене. Ми, двоногі створіння, мабуть, здаємося котам дуже чудними.

Я відчуваю себе розчавленою вічністю, що чекає на мене.