Кричали полускані стіни.
Якісь недопалені книги
заблуканий місяць знадвору холодним пальцем гортав.
Перехрестилась і заплакала.
І тихо вийшла із собору.
Ішла на прощу, а потрапила
чи то в Содом, чи то в Гоморру.
...Вже поночі до Лаври добирались.
Ішли угору вузько, в колосок.
Якісь яри, якийсь дрімучий праліс.
Яри нічого, краще, ніж пісок.
А по ярах, по схилах, як тубільці,
землянки покопали погорільці.
Ідеш, аж дивно: у вечірній млі
то там, то там димок із-під землі.
І каже дяк: — Як у часи Батиєві.
Пішли у землю люди в Києві.
Вже й обжились. Он хтось обгородився.
А хто і сіно склав уже в стіжки.
А хтось уже в землянці й народився,
бо онде жінка сушить пелюшки.
Життя іде. Як сказано у Павла:
«Живіть благочестиво у Христі».
Потерп ще трохи. Вже ось-ось і Лавра.
А там спочинеш по трудах путі.
...Але коли ми підійшли до Лаври,
вже ніч була.
Біля святих воріт
якісь сиділи постаті, як равли,
вібравши руки, й ноги, і живіт.
Обідрані, закутані в рядюжки,
не розбереш, де злидні, де злодюжки.
Ще й руки тягнуть, просять Христа ради.
Це люди теж. А що ти їм даси,
коли, минувши селища і гради,
сам третій тиждень сухарі їси?
Святі ворота взято на ланцюг.
У Лавру не пускають волоцюг.
Вночі ворота Лаври не гостинні,
даремно тут і возвишати глас.
Глас вопіющого в пустині,
напевно, був чутніший, як у нас.
Хтось бубонів. Хтось бився у падучій.
До ранку ми й просиділи з дяком.
І волохаті хмари кругойдучі
крутили в небі жовтим мідяком.
...На другий день були ми у печерах.
Тяглись в рукава довгих галерій.
Поклони били. І чекали в чергах,
бо тут людей — що свічка, то і рій.
Печерський старчик спереду іде,
прочанам мощі в щілинку показує.
А я ж не знаю, ані хто, ні де,
то час від часу дяк мені розказує:
— Це преподобний лікар Агапіт,
що ізцілив самого Мономаха.
А це — Алимпій, майстер на весь світ,
до пензля хист був у цього монаха.
Це — Нестор, найславетніший з дідів.
Лишив нащадкам працю свою горду,
бо він писав і в келії сидів,
а я ходив, і в мене вкрали торбу.
А далі все подвижники, святі,
що тут сиділи в келіях заперті,
що їх Господь за подвиги в житті
сподобив буть нетлінними по смерті.
Оце Мардарій, що не мав майна.
А це — Пафнутій, що не пив вина.
Це — преподобний схимник Силуян,
котрий без шуму, крику і ловитви
злодіїв, дременувших у бур’ян,
зв’язав єдино силою молитви.
Це — Нестор другий.
Зветься він — Некнижний.
Таку заслугу перед богом мав,
що завжди був на всіх богослужіннях,
а й разу, ти скажи, не воздрімав.
А це — Сисой, що хіть свою презміг,
щодня ходив до річки у веретті
і роздягався з голови до ніг,
щоб комарі кусали в очереті.
Такі часи були благофортунні,
що кожен подвизався зокрема.
І жоден подвиг не лишився втуні.
Тепер таких подвижників нема.
Блюзнірська мисль запала мені в душу:
«Чому на них молитися я мушу?»
Хіба оті, без німбів, без імен,
на тій дорозі в Київ із Лубен,
або оті, під лісом, із Волині, —
хіба не більші мученики нині?!
Стою. Дивлюся на дніпровські схили.
Сисой... Мардарій... Подвиги Ахили...
Тут кров лилася. Тут пройшов Батий.
Софроній... Пимен... Мученик... Святий...
І каже дяк: — Немає у нас ліри.
Та й розум за бодягу зачепивсь.
Сисой, Мардарій — мученики віри.
А Байда що, од віри одступивсь?
Аби слова, хоч бред второзаконія.
А що сильніше підпирає твердь —
молитва преподобного Антонія
чи Наливайка мученицька смерть?
Я й сам колись проводив час
в молитвах.
Та й думаю, в землі чужосторонській,
що як же так, — ті гинули у битвах,
а ті спасались на горі Афонській?
Триліси взяти, сотенне містечко.
Це ж ось недавно, це ж ось недалечко.
За кілька днів ворожої облоги —
ні жителя живого, ні залоги.
Було містечко... А підходиш ближче —
нема нічого. Тиша. Попелище.
Лиш ходить смерть з кривавою косою...
А ти прийшла молитися Сисою.
Сидів подвижник, як ведмідь у гаврі.
Вже тут книжки друкуються у Лаврі.
Оно пройди під вікнами друкарні, —
які листки просушуються гарні.
Це ж скільки там нового, дивовижного!
А він тобі про Нестора Некнижного!
Вже скрізь у нас є різні школи братські.
Пів-України — сироти козацькі.
Од Лохвиці до самої Молдови,
пів-України — то козацькі вдови.
Дітей без мужа ставити на ноги.
Ні захисту в житті, ні допомоги.
Такі ж гіркі, такі ж безобороннії!
А їм все те ж — про подвиги Февронії.
Ти, певно, ще була тоді малою,
як пролітала зірка із мітлою.
А це було в той год страшний, коли
п’ятьох старшин козацьких розп’яли.
І голови —
хто звідки родом —
поставили перед народом.
То жінка та, хорунжого чи сотника,
що під стовпом лежала нежива, —
то можна їй про Симеона Столпника,
що на стовпі мережив кружева?!
...Ох, не такою я була й малою,
коли летіла зірка над Сулою.
Це ж він про батька, це про Чурая.
Це ж мати там лежала так моя.
Була зима. Якраз після Водохрища.
Людей зганяли з усії Полтави.
Щоб всі ж дивились на таке видовище.
А мати крижем лежала,
примерзали коси до снігу.
На все життя! — допоки я жива —
мені в очах той сніг... та голова...
— Чого ти плачеш? — дяк мене питає.
Кажу: — Нічого...
Листя облітає.
Та так, кажу, заплакалось само. —
...Вже люди вишнурковуються з церкви,
а ми з дяком усе ще сидимо.
— А я вже, — каже, —
черствію з годами.
Вже вечоріє. Вже, мабуть, ходім.
Десь там, за монастирськими садами,
