якийсь короткий, нечутенний сон…
Прокинулась від крякання ворон.
Дашок дірявий, дощана стіна.
Дяка немає. Тиша. Я одна.
А на саквах лежить мені обнова —
в червоні квіти хусточка тернова.
І ранок був, і дощик моросив.
Вже й дуб ту хустку
листям притрусив…
Пора й мені. Пора й мені, пора.
Піски, піски... і синій плин Дніпра...
і ліс... і шлях... і явір... і криниця...
Куди іду?!
Хто жде мене, крім Гриця?
Кричать ключі у небі журавлині.
Кому, і що, й навіщо говорить?
Лягти під лісом, так як ті, з Волині…
І догоріть... і свічка догорить...
Але іду, розмотую дорогу.
Була на прощі, помолилась богу.
Купила в Лаврі кілька свічечок.
Зустріла добру у житті людину.
І з тих усіх дякових балачок
усе частіше згадую єдину, —
ту найсумнішу втіху, далебі:
комусь на світі гірше, як тобі.
А вже й ті села, як одні могили.
Потроху вже й доходжу до Лубен
Григорівка. Семенівка. Панфили.
Святий Григорій... і святий Семен…
Зима старенькі стріхи залатала.
Сніги рожево міняться в полях.
На всі ворота замкнена Полтава
козацьку чату вислала на шлях.
Їх кілька душ, у них далекі очі.
Між ними Іскра і Лесько Черкес.
Сніги, сніги... Сліди ще тільки вовчі.
Порожній степ і тиша до небес.
Гризуть вудила коні з нетерплячки.
Поривчий вітер вихолку несе.
Сніги, сніги… З якої б то болячки
так тихо все? І тихо так — не все.
Ген хуторів причаєність глибока.
Он хтось іде в Полтаву з клумаком
І далина на всі чотири боки
перехрестилась чорним вітряком.
...Стара моя Полтавонько, Олтаво!
Щоразу по загладі молода.
Ох, скільки дзвонів тих одкалатало,
коли тебе пустошила орда!
І як літали стріли половецькі
і клекотіли степові орли!
Минулих літ великодні мертвецькі
тебе густим мовчанням облягли.
І що лишалось від твоєї вроди?
Безлюдних дворищ виляглі тини,
між попелищ некопані городи,
де рили землю дикі кабани.
А потім знов на тому потолоччі,
несіяні, мов квіти і трава,
пробились люди і протерли очі, —
Полтавонько, ти все-таки жива?!
Плакучі верби сплакали у воду
гірку пилюку одболілих літ.
З підземних нір зацьковану свободу
попідруки ти вивела на світ.
Позаростали рутою руїни.
І знов твій голос тугою примовк.
В твоїх лісах, над водами твоїми
своїм богам молився князь Витовт.
Зминули дні. Ти старшала роками.
Ішла у небо і вростала в грунт.
Тебе обняв залізними руками
чужий король, неситий Сигизмунд.
І знову, знову, знову під’яремна!
Чи вже собі ми ради не дамо,
що й Вишневецький, виродок Ярема,
свій власний кат, запріг тебе в ярмо?!
І знову захід — наче багряниця.
І знов надія в розпачі оман.
Де впав Павлюк, там виріс Остряниця,
і всі кайдани розірвав Богдан!
І знову лихо. Не пройшло і году, —
у Білій Церкві складено угоду.
І знову ти лишилась на поталу,
і знову панство суне на Полтаву.
Щоб знов тебе поставити навколішки,
щоб ти була рабою, як колись.
Он знову люди з хуторів навколишніх
в твою фортецю степом потяглись.
Іде, біжить — усе, що є живого.
Жене корів, кульгає до узбіч.
О давнє місто, звикле до облоги,
яка тривожна буде в тебе ніч!
...Козацька чата дивиться на шлях, —
по самий обрій порожньо в полях.
Тепер пани хай пройдуть хоч облавою,
то вже стоять покинуті двори —
людські осади за Полтавою,
поодинокі хутори.
Пустеля, степ...
ворон голодні гвалти...
Нема кому із ким заговорить.
Лише димок із Дідової Балки
курить собі у небо та й курить...
Там дід живе, той самий дід Галерник,
немрущий дід, самітник і химерник,
що, років двадцять бувши у неволі,
уже ж коли вернувся, а й тепер,
що не різьбить, — у нього мимоволі
подібне до манесеньких галер.
Ложки, ковганки, різні голянички,
миски косарські з вухами, сільнички.
А вже таку різьбовану і ловку
ніхто, як він, не зробить салотовку.
То винесе в Полтаву, то по селах
(як не замети, звісно, й не дощі).
Отож в турецьких дідових галерах
Полтава і затовкує борщі.
Ніде й душі уже на виднокрузі,
і тільки з Балки Дідової — дим.
Це ж, певно, він у тій своїй ярузі
на цілий степ залишився один.
— Гей, діду, діду, од дороги близько!
Гей, діду, діду, як ви там, живі?
— Та й те сказать, — хіба це вперше військо
у мене пройде тут по голові?
Присунув пень, — це в нього за ослоник.
Та й сів стругати з липи ополоник.
У хаті тепло. Пахне деревиною.
Коріння повно, всякої різьби.
Під сволоком, між маком а калиною,
шматки сухої липи і верби.
Сказав Іван: — Казали добрі люде,
це ж місяць грудень, літо ще коли.
Тут пройде військо, хтозна, як там буде.
В Полтаві ви б цей час перебули.
— Не хочу людям завдавать мороки,
сидіти сидьма на чужій печі.
У мене хата тут своя, нівроку,
свій домовик, свої он рогачі.
Котору зиму я вже перечовгав.
І домовик зі мною домував.
Оце сидів на припічку учора, —
сміявся, плакав, руку подавав.
Якби я міг вам бути у пригоді,
а то ж про щаблю думати вже годі.
А був колись такий великовоїн! —
од трьох шабель ще й досі не загоєн.
Та й знов узявсь стругати свою ложку.
— Отак собі і тупаю потрошку.
У бога смерті не благаю.
Нічого, прийде і сама.
Я ополоники стругаю,
а людям їсти що нема.
...Помовчали. Душа шукала слова.
Воно трудне, не виважиш на хунт.
Кінчався день. Потріскували дрова.
В печі горіло, наче Трапезунд.
Мигтіли різні в полум’ї химери,
різець блищав у діда у руці.
Пливли по хаті крихітні галери —
